У світі є лише одна країна, яка вірить у те, що в Росії є шанс уникнути поразки в Україні

Закінчився 343-й день війни. Що відбувається на фронті – абсолютно неможливо зрозуміти, якщо читати тільки російських "воєнкорів" і пропагандистів. Там вони все наступають, атакують, руйнують ущент, беруть штурмом, ставлять прапори тощо.

А противник у них деморалізований, дезорієнтований, розбитий, зазнає великих втрат, дезертує, кинутий "київською хунтою" напризволяще... І решта – усе в тому самому дусі.

Заради правди треба сказати, що й українські Telegram-канали не відстають у цьому аспекті від російських і теж красномовно описують цілковиту деградацію ворожого війська й богатирську натуру свого.

Тому я вже давно орієнтуюся майже винятково на західні ЗМІ й аналітиків. Я знаю, що вони часто помиляються або запізнюються. Я знаю, що вони погано розуміють тонкощі внутрішньої політики як у Росії, так і в Україні. Але вони хоча б намагаються не брехати. І точно вже не брешуть навмисно.

Який мій висновок із прочитання західних повідомлень? Бахмут тримається. Хоча ситуація там стає для українського угруповання дедалі складнішою. Під Вугледаром ЗСУ міцно утримують позиції, і непокоїтися там поки немає про що. На решті ділянок якихось серйозних змін протягом доби не відбулося.

Росіяни обстріляли Краматорськ. Загинули мирні жителі. Звичайні будні війни. Читачі десь у Європі чи Америці звичним рухом уже перегортають ці новини. Не хочуть зациклюватися на негативі. Або, як тепер модно висловлюватися, не хочуть виходити із зони комфорту.

Що ж, їх можна зрозуміти. Війна триває не в них. Не на них падають бомби. З їхнього погляду вони й так чимало роблять для України. А що зміниться, якщо пересічний західний громадянин докладно про все дізнається? Де це Краматорськ, що за люди загинули, як загинули? Ну, засмутиться, прочитавши це, якийсь француз чи німець, понепокоїться...

Ні, скаже він, не читатиму. Наш уряд хоче допомагати Україні? Я – за. Нехай допомагає. Але сам я в це горе занурюватися не хочу. У мене багато своїх проблем.

Заради правди, й самі ж українці так поводилися щодо конфліктів, у яких вони не брали участі. Ну, хвилювалися, мабуть, ну, були не проти, коли інші допомагали. Але самі, продовжуючи жити своїм життям, думали: у нас є уряд – ось хай він і опікується цією проблемою. А в нас своїх турбот вистачає.

Кумедну заяву зробила президент (-ка? -ша?) Грузії Саломе Зурабішвілі. Вона висловилася в тому дусі, що поразка Путіна у війні з Україною невідворотно наближається і тому потрібно в повоєнному врегулюванні України з Росією обов'язково передбачити й виведення російських військ із території Грузії.

У мене тільки запитання: а хто сказав, що в цьому врегулюванні Грузію не вважатимуть поплічником агресора? Хіба це не Грузія публічно відмовила Україні у військовій допомозі під приводом того, що вона не хоче бути учасником конфлікту? Хіба це не Грузія тримає під арештом громадянина України (і лише України) Саакашвілі, навіть незважаючи на прохання Зеленського його звільнити? Хіба це не Грузія відмовила багатьом українцям, а також російським опонентам Путіна у в'їзді без пояснення причин?

Можна назвати ще багато різних "дрібниць", які, звісно, ні на що фатально не впливають, але й не дають підстав вважати, що Грузія у цьому конфлікті зайняла однозначну проукраїнську позицію (на відміну від усіх країн Заходу).

Грузію можна зрозуміти. Ця країна пройшла крізь багато випробувань і не хоче знову мати проблеми з Росією через конфлікт в Україні. Але в цієї позиції є і зворотний бік: тоді не чекайте, що хтось за вас вирішить ваші проблеми. Не хочете "виходити із зони комфорту"? Ок. Залишайтеся в ній. Але тоді врегулювання ваших територіальних спорів із Росією точно не буде частиною російсько-українських повоєнних домовленостей.

Протилежну динаміку демонструє сьогодні Ізраїль. Новий-старий прем'єр-міністр Беньямін Нетаньяху заявив, що Ізраїль розглядає можливість надання військової допомоги Україні й навіть своїми діями в Ірані вже їй допомагає. Він до того ж дав зрозуміти, що постачання "Залізного купола" в Україну – це цілком реалістична перспектива.

Погодьтеся: це дуже відрізняється від позиції попереднього ізраїльського уряду, який іще пів року тому (як і нині Грузія) прямо заявляв, що не надаватиме військової допомоги Україні. Заради правди треба сказати, що, на відміну від грузинського уряду, він і не наполягав, щоб Україна вирішувала проблеми Ізраїлю у відносинах із Росією.

Зверніть, до речі, увагу на ту обставину, що і позиція Грузії, і нова позиція Ізраїлю – це свідчення того, що там розуміють: чаша терезів у цій війні неухильно схиляється на користь України, вони це бачать і хочуть стати частиною цього успіху.

Адже якби вони інакше оцінювали перспективи цієї війни, хіба вони стали б робити такі заяви?

Звертаю вашу увагу на те, що навіть ті умовні "союзники" Росії, які в неї ще залишилися, і ті прагнуть від неї якось дистанціюватися і не забруднити себе співпрацею з нею. А якщо й крутять із нею якісь таємні гешефти, то завжди із запалом заперечують це.

Якщо до цього додати, що весь Захід об'єднаний у рішучості здобути перемогу над Росією в цій війні, то в мене складається враження, що у світі є лише одна країна, яка вірить у те, що в Росії є шанс уникнути поразки, – це сама Росія. І щось підказує мені, що ця впевненість не більша, ніж звичайний казенний оптимізм за гроші, що його вимучено демонструють депутати і пропагандисти.

Я чомусь більше вірю в аналітичні служби Моссада, а не у передбачливість Володимира Соловйова, Дмитра Медведєва чи якогось, хай бог милує, депутата Журавльова. До речі, поведінка в одному з останніх ефірів у Соловйова відомого Якова Кедмі (безпосередньо пов'язаного з Моссадом ізраїльтянина) лише підтверджує мої слова. Як написано в Писанні: той, хто має вуха, – нехай почує.

Ну, а якщо всі вважають, що Україна переможе, то чому ми маємо вважати інакше? Адже наше діло – праве. Ворога буде розбито. Перемога буде за нами.

Слава Україні!

Джерело: Кох Альфред / Facebook