У морзі я наполягала на видачі тіл з Іловайська. Розумію, як це – не знати, де похована твоя дитина

Я пам'ятаю ці дні рівно 10 років тому дуже добре.  Це найстрашніше, що я переживала у своєму житті. Іловайськ.

У ці дні було моє персональне пекло на землі. Усі шукали чоловіків, синів, батьків. Телефон був червоного кольору. Мені дзвонили матері, жінки, діти. Вони шукали своїх. А я молилася, щоб хоч хтось полями вийшов і знайшовся. Бо дійсно були ситуації, коли хлопці виходили на зв'язок через три, шість, сім діб.

Бо виходили полями. Полями із соняшниками.

Медик батальйону "Донбас" у запорізькому морзі проводив ідентифікацію тіл. Спочатку своїх побратимів із батальйону "Донбас".

А потім. Потім він зателефонував мені й спитав, що йому робити з великою кількістю тіл [військовослужбовців] ЗСУ. Бо нікого іншого на ідентифікації не було. Я благала його провести ідентифікацію, бо під запорізьким моргом вили від болю рідні.

А потім. Потім я сіла в машину й поїхала туди. Я не хочу й не можу розповідати все те, що я бачила і пережила. Ми видавали тіла й частини тіл рідним. Я сварилася з усіма й наполягала на видачі тіл або частин тіл.

На питання, навіщо ти це робиш, я відповідала, що матері загиблого ми дамо хоч якийсь сенс життя – ходити й доглядати за могилою. Бо знаю, як не мати місця, де похована твоя дитина. Тіло моєї першої дитини, яка померла перед пологами внутрішньоутробно, мені не віддали.

А потім.

Я повернулася в Київ. Сама зателефонувала у шпиталь і сказала, що я… здаюся і мені потрібна допомога.

Мене ввели в медикаментозний сон. Два тижні я була в лікарні. А потім.

Кожен рік я намагаюся не згадувати того, що пережила, але кожен рік після 29 серпня я відчуваю, як скочуюся в депресію. І я кожен рік знову йду до лікарів.

Спогади. Це моє особисте пекло на землі.

Покойтеся з миром, хлопці.

Джерело: Dana Yarovaya / Facebook

Опубліковано з особистого дозволу автора