Україна і її досвід – єдиний шанс для Заходу не програти війну за майбутнє світу

Питання не в тому, коли почнеться третя світова. Питання в тому, чи спроможні ми розпізнати її хід і структуру, доки вона ще не дійшла до вирішальної фази. Для більшості аналітичних структур за межами театрів війни ця фаза ще вважається майбутньою. Для нас вона вже триває понад три роки – і, якщо говорити чесно, то її контури почали формуватися задовго до цього.

Бажання держав авторитарного блоку (РФ, Іран, КНДР, Китай) досягати своїх інтересів силою зростає пропорційно із тією прірвою, яку показує у своїй обороноздатності колективний Захід. США намагаються маскувати цю прірву раптовою зміною курсу, однак це вестиме лише до гірших наслідків і зростання ймовірності переходу до силового сценарію з'ясування стосунків між Пекіном і Вашингтоном навколо Тайваню. 

Після завершення холодної війни західні держави стимулювали в Європі програму, яку можна назвати помірним, але послідовним роззброєнням. Це стосувалося не лише України, а й багатьох інших країн Центрально-Східного регіону. Риторика, підкріплена грошима і символічними обіцянками, була простою: демократія замість армії, інтеграція замість безпеки, м'яка сила замість військового балансу. Вся архітектура цієї стратегії базувалася на припущенні, що світ вийшов із фази великих війн, а основною небезпекою є політична нестабільність і нереформовані режими. Така структура просто не могла зреагувати по-справжньому адекватно ні на війну 2008 року в Грузії, ні на початок війни в Україні у 2014 році. Вона виключала саму можливість тих подій, які зруйнували її саму як модель сприйняття. 

У цьому контексті Україну не просто вели до Заходу – паралельно її вели до інституційної і безпекової беззубості, коли державні еліти орієнтувалися на доступ до фінансової допомоги, а не на вироблення власного стратегічного суб'єктного курсу.

Роззброєння від ядерної зброї, демонтаж радянської оборонної інфраструктури без належної заміни, скорочення боєздатних частин, делегування безпекової логіки на зовнішні структури – усе це не було зрадою в класичному сенсі. Це було частиною системної західної стратегії, яка виходила з хибної моделі світу, де ключовим ресурсом вважалася дипломатія, а не примус.

США "кинули" Україну не у 2025 році. Вони консервували її в логіці минулого ще з кінця 1990-х, коли активно просували спрощену формулу: якщо ви хочете в НАТО чи ЄС, ви маєте бути слабкі у військовому сенсі, "прозорі" для спостерігачів і реформовані в політичному. Політичній і економічній складовій приділялася ключова увага, безпекову і геополітичну логіку просто виносили за дужки: воєн більше не планувалося взагалі. Безпеку в такому підході розглядали радше як умовний бонус – не як стратегічну інфраструктуру. Цю модель було екстрапольовано майже на всю Європу, де армії перетворювали на бюрократизовані структури з обмеженим рівнем автономії й абсолютно залежною логістикою. Як наслідок, малі бюрократизовані армії споживали менші обсяги продуктів ВПК, що вело і до деградації оборонної промисловості колективного Заходу. 

Найгірше в цій ситуації навіть не те, що Захід недооцінив загрози. Проблема в іншому: він сам формував регіональну архітектуру без спроможності до протидії широкомасштабному конфлікту. Була створена геополітична ілюзія, у якій демократія сама по собі мала бути щитом. Але демократія не є зброєю. Вона – спосіб організації суспільства, який потребує збройної підтримки, якщо хоче вижити в конфліктному світі. І коли ця ілюзія почала руйнуватися, жодна зі структур – ні НАТО, ні ЄС – не мала готової моделі реакції на повномасштабну війну на сході континенту.

Україна опинилася в центрі цього руйнування. Але, на відміну від більшості країн, які досі перебувають у стані стратегічного заперечення, ми змушені швидко будувати нову реальність власними руками. І ця реальність більше не передбачає залежності від системи колективної безпеки в її традиційному вигляді. Сьогодні Україна не є виключно об'єктом атаки чи фронтом оборони.

Вона перетворилася на вузлову точку гібридного конфлікту нового покоління, де перевіряються на міцність не лише армії, але й саме поняття державної і військової ефективності. Питання великої війни – це не питання професійних армій і миттєвих точних ударів, що ставлять крапку за дві години. Це спроможність вести довгу й ресурсну кампанію за кампанією.   

Україна повинна перейти з позиції реципієнта безпеки у статус донора. Тобто не лише захищати себе, а експортувати рішення, які були сформовані не в мирних кабінетах, а на фронті, при повному обвалі старих бойових статутів. Просто тому, що до війни майбутнього у світі більше ніде готуватися. Захід не зможе вивчити реалій майбутньої війни навіть за наявності в нього найкращих підручників із воєнної справи. Україна і її досвід – єдиний шанс для Заходу не програти війну за майбутнє світу через фактори, які не враховані класичним підходом із підручників військових академій. 

Джерело: "Українська правда"