Хтось кричить: "Не смійте дорікати людям, які вирішили лишитися в обстрілюваних містах і селах! Це їхній вибір!" – Я кажу: "Дорікайте, говоріть про це весь час. Доки живі їхні діти"

Дороги фронту нанизують роки війни випадковими асоціаціями, спалахами епізодів, які вислизнули з пам'яті, словами, кинутими колись, десь, комусь. Поглядом, упійманим багато років тому саме тут, на цьому місці, повз яке мчиш зараз, через багато років.

...на нас чекали у Водяному. Сім'ї, які ми вмовляли до евакуації, нарешті зважилися покинути село під обстрілами, ба більше, тепер вони вже кричали в телефон: "Заберіть нас!", коли телефон ловив на кілька секунд зв'язок.

Ці люди викликають безмежний подив, безсилий гнів. Вони однакові завжди й усюди – ті, хто сидить під обстрілами, часто з дітьми, сподіваючись, що пощастить: "Та, може, не загинемо, та, вдома і стіни допомагають" – це чуєш завжди, і щось тупіше годі вигадати. Потім вони всі однаково лементують у телефони або з підвалів та бомбосховищ і гнівно, люто, відчайдушно вимагають: "Заберіть нас!"

Чомусь оці, хто досидів до останнього, завжди вимагають. Їхній крик звучить докірливо: "Як ви могли покинути нас, не вмовивши на виїзд, як ви могли не пояснити нам докорінно, що на нас чекає, тепер рятуйте давайте!"

І їх рятують.

Інші люди іноді гинуть, поринаючи в пекло за останніми ешелонами гнівних почекунів, лінивих фаталістів своїх доль. Та бог би з нею, їхньою долею, але ж заручниками в них дуже часто бувають діти. Їхні власні діти, яких ці люди не захотіли вчасно врятувати від можливої, такої близької смерті.

Я скалічена цими людьми, буквально.

Я поринала в пекло за ними та їхніми дітьми, і вибух міни скалічив мене і зробив моє тіло неслухняним, волосся геть сивим, та й роки мого життя, мабуть, коротшими.

Але тоді наш шлях до пекла лише починався, ми стояли біля лікарні в Селидовому й очікували, доки розвантажиться машина з лікарським обладнанням. А далі на нас чекав шлях на Водяне, звідки пробивались іноді секундні крики: "Врятуйте нас!"

Машина розвантажилася давно, але треба було підписати всі акти прийому-передачі. Теж не питання, але десь загубилися шини для зламаних рук, чомусь я чітко пам'ятаю, що саме рук. І всі присутні перебирали коробки й клунки, шукаючи ті довбані шини.

– Та скільки можна! – вибухнула я цигарковим димом і гнівом.

– Нічого не зробиш, документація, ти ж сама знаєш, як це, – примирливо сказав Ендрю.

Ендрю вже розумів, що цього дня ми до Водяного не доберемося. Темнішало, посилювались обстріли, їхати на лінію фронту було ще тупішим, аніж сидіти в очікуванні "русского мира".

Ми курили біля лікарні в Селидовому, стояв туман, були два дні легкого потепління перед морозами. Це я пам'ятаю теж досить чітко, бо калюжа, що прикривала глибоку яму на дорозі біля мосту, який з'єднував Красноармійськ і Димитров, не була затягнена льодом. Саме в ту калюжу ми і втрапили лівим переднім, коли нарешті вирушили з тилового тихого Селидового до місць, де мали знайти якийсь нічліг. І саме в ту калюжу стрибнув Ендрю, щоб промацати стан колеса – а чи ще що можна зробити, коли втрапляєш в яму, повну брудної води?

У тихому тиловому Покровську.

Можливо, тому в усі роки війни, узимку й улітку, їдучи фронтовими дорогами, я киваю лікарні біля Селидового й усміхаюся, фиркаючи димом у вікно. А дивлячись на рівний асфальт біля мосту від Покровська до Мирнограда, я можу з точністю до сантиметра сказати, де тут була Яма Ендрю.

Колись тихого Покровська.

Колись виключно тилового Мирнограда.

Колись тихого Селидового.

А удар по селидовській лікарні віддається тупим болем у серці. Просто болем, бо це удар по лікарні. Це нелюдство. Але це ще й удар по моїй посмішці, коли я їду повз і фиркаю димом у вікно, вдивляючись до слідів Ендрю. Це по його слідах удари.

А почекунство, якому здається, що все якось буде, що все розсмокчеться, та вдома і стіни допомагають – я ненавиджу люто. Як факт, як явище. Точно так, як ненавиділи ми це явище і тоді, дев'ять років тому.

Ненавидіти людей, які кричать у трубку: "Заберіть нас!", люто і гнівно вимагаючи цього від нас.

Ні, це занадто.

Немає сил і змоги ненавидіти цих нещасних людей.

Але немає сил і змоги дивитися на очі їхніх заручників. Їхніх рідних дітей. Ви бачили, які величезні й сухі очі в дітей, які живуть під обстрілами?..

..."В Авдіївці лишається приблизно 900 людей, але сказати точніше немає змоги..."

..."На даний час евакуація вже майже неможлива. Кажуть, що їхати старим маршрутом – самогубство. Залишилась ґрунтова дорога, але й там теж важко. А люди телефонують, просять їх забрати… Люди чекали до останньої миті…"

...Хтось десь у мережі кричить:

– Не смійте дорікати людям, які вирішили лишитися в обстрілюваних містах і селах! Це їхній вибір!

Я кажу:

– Смійте. Дорікайте, говоріть про це весь час. Доки вони живі. Та біс би з ними – доки живі їхні діти. Можливо, ваші докори й ваші заклики допоможуть комусь прийняти важливе рішення. Хоча б заради дітей.

Авдіївка. Евакуація вже неможлива.

Селидове. Мирноград. Покровськ.

Наступні?

Усі сліди моїх безцінних друзів, що загинули на війні 10 років, я б віддала за порятунок цих дітей.

Джерело: Diana Makarova / Facebook

Опубліковано з особистого дозволу автора