Коли я чую гоцки, бо чиєсь свято припало на День памʼяті, я думаю, а що ж у них у серцях?

Усього три дні є в нашої країни – три такі дні. Усього три дні на рік. Дні глибокого трауру всієї країни.

День пам'яті жертв Голодомору.

День пам'яті Небесної сотні.

День пам'яті загиблих у війні – праведній війні проти окупанта.

Це нескладно, підтримати загальний траур.

Приспущені прапори й чорні стрічки на них. Усього три дні на рік. Не рахуючи вашого особистого трауру, бо складно вже знайти сім'ю в нашій країні, яку б не зачепила ця війна. Але не всі ще розуміють, геть не всі.

Коли я бачу, як у День пам'яті жертв Голодомору хтось хвалиться рецептом тістечок, показує фото або робить селфі з ресторану, я думаю, а що ж у цих людей у головах?

Коли я чую гоцки, бо чийсь день народження припав на День пам'яті Небесної сотні, я думаю, а що ж у них у серцях? Та чи є там серця?

Так і День пам'яті загиблих. Пляжик? І ви на пляжику? Та покажіть це завтра, Господь із вами. Хохмочки, анекдотики? Та майте Бога в серці, люди.

Просто плакатик, кинутий у допис, і потім бугагашечки в наступних постах? Та тут усе ясно з вашою щирістю й щирістю вашого горя. Чи ж є воно, те горе?

Усього три дні.

Їх тисячі й тисячі, наших загиблих. І ще буде. І потім ще багато років, коли знаходитимуть останки, будуть збіги у ДНК, і знову якісь сім'ї втрачатимуть безумні свої й неможливі надії.

Фото загиблих. Тих, кого знали й про кого лише щось чули. Такий сьогодні день. Кілька слів про нього чи про неї.

Кому це треба? Загиблим?

Та ні, звичайно.

Це потрібно нам.

Джерело: Diana Makarova / Facebook

Опубліковано з особистого дозволу автора