Бабин Яр сьогодні – це територія забуття. Нацисти цього і хотіли, щоб про жертви нічого не збереглося

Говорив із Борисом Забарком про те, чому в Києві досі немає пристойного меморіалу жертвам Голокосту, хоча у нас тут – Бабин Яр. І чому стався такий скандал через нинішню – вже третю – спробу створити меморіальний комплекс у Бабиному Яру. [Хто такий Борис Забарко – погугліть, він дуже крутий, реально вартий вашої уваги]. Так ось, повторю те, що сказав йому, хоча це і може прозвучати грубувато:

1) У нас тут Голокост, у деякому сенсі, триває. Подивіться на Бабин Яр у його нинішньому стані: що там? Це територія забуття. Там фактично парк відпочинку, якісь шашличні. Кажуть, там є навіть тир – я коли про це почув, ледь щелепи не втратив. Це ганьба.

Але за емоціями можемо побачити і дещо історично значне: нацисти хотіли знищити частину людства не просто як фізичні об'єкти, не просто як людей, а й як частину історії – про жертви нічого не мало зберегтися. І подивіться на Бабин Яр сьогодні – майже нічого і не збереглося. Не можна сказати, скільки взагалі там людей було вбито – є приблизна кількість. Не можна сказати, хто ці люди, як їх звали, де конкретно їхні кістки і чи немає на їхніх кістках якоїсь абсолютно ганебної діяльності типу будівництва якогось будинку. І з цим якось нормально майже всім жити, розумієте?

2) Ініціатори проєкту меморіалу, який реалізують зараз, зіткнулися в нашому суспільстві із нічим не прикритою ксенофобією. Усе оце мудрування, якісь листи, якими супроводжують проєкт, це суто нашарування над базовим неприйняттям того, що там – Хржановський і Фрідман. А із чим там Хржановський? Із чим там Фрідман? І ще десятки людей, яких навіть не хочуть помічати, тому що критикам досить тільки двох цих прізвищ. Із чим конкретно вони? По суті, відповіді на це запитання поки бути не може. Відповідь можна тільки придумати, чим і займаються громадяни різного ступеня притомності. Тому що нічого ще не затверджено – ні того, що будуватимуть, ні того, як будуватимуть. Цього ж немає.

Зате що зрозуміло, так це прагнення учасників проєкту меморіалу все-таки зрозуміти, скільки ж людей було вбито в Бабиному Яру, і не приблизно, а точно, ким були ці люди, де конкретно і кого було вбито. Це правильне прагнення. І вже точно потрібно прибрати всю цю срану активність, яка є зараз у цьому місці: шашличні, тир, якесь житло – і сам підхід до цього місця – просто як до парку для відпочинку.

Усупереч загальному сумніву, я думаю і сказав про це Борису Забарку, що якраз нинішній проєкт меморіалу може бути реалізовано.

Схоже, він стане останнім на континенті з-поміж тих, позначають найважливіші місця для пам'яті жертв Голокосту. Але першим нинішнього століття – коли сприйняття змінюється, коли історію Голокосту й узагалі війни двох тоталітаризмів на нашій землі проти людського новим поколінням потрібно розповідати вже за допомогою інших засобів – не так, як XX століття. Школи і традиційної освіти для цього мало, книжки – вже майже не інструмент, старе кіно, напевно, теж. А от меморіал, який через емоцію, через певне долучення може поширювати зміст і навчати розумінню тих подій, якраз спрацює. Жоден із його критиків не в змозі запропонувати нічого як альтернативу з такою самою ідеєю у своїй основі й можливістю таку ідею реалізувати, інакше б уже реалізували за майже 30 років незалежності, і в цьому їхня фундаментальна слабкість.

Джерело: Дмитро Литвин / Facebook