Чому ми так радіємо загибелі 23-річного ілюстратора з Архангельська, ніби акула з'їла Пригожина чи Путіна?

Симптом зграї. Час бити на сполох

Реакція на жахливу трагедію в Хургаді, коли акула з'їла живцем росіянина на очах у батька, на жаль, свідчить, що росіяни як мінімум досягли однієї мети своєї "спецоперації" – змусили українців перетворитися на зграю.

Так, за останні 15,5 місяця путінська орда зробила нам дуже боляче. Вони вбили десятки тисяч українців. Покалічили – сотні тисяч. Змусили мільйони залишити Батьківщину. Зруйнували сотні наших поселень. Перетворюють на пустелю колись квітучі поля й лани. Руйнують критичну інфраструктуру... Але головне – руйнують нашу людяність, випалюють напалмом ненависті дуже тендітний екстракт емпатії в наших серцях. Змушують їх кам'яніти...

Вірогідно, загиблий 23-річний Володимир Попов ніколи не воював проти українців, не був помічений в українофобії, навіть виїхав із Росії кілька місяців тому й останній час проживав у Єгипті. Він загинув на очах у власного батька жахливою смертю. Чому ж ми так радіємо, наче морський хижак з'їв Пригожина чи самого Путіна? Звідки стільки мемчиків у стилі російської пропаганди? Чим перед нами завинив цей молодий ілюстратор з Архангельська? Тільки тим, що він росіянин?

Якщо цього достатньо, аби кепкувати й тішитися зі смерті людини, то чим ми відрізняємося від орди, яка вбиває нас і плюндрує нашу землю тільки тому, що ми є українцями?

На жаль, воюючи з драконом, дуже легко перетворитися на іншого дракона. Який відрізняється від ворога тільки кольором прапора, мовою та національним пантеоном. У якому людяна постать Шептицького губиться в тіні героїчного Бандери...

Реакція українців на загибель росіянина в далекій Хургаді – симптом нашого знелюднення, з яким потрібно щось робити. Бо бачити людину тільки у "своїх" і поголовно демонізувати "чужих" тільки через їхню національну (чи етнічну) приналежність, – це і є шлях "русского мира". І цей шлях дуже легкий. Тому що ненавидіти легко – любити важко. Бути зграєю, яка загризає чужаків тільки через  те, що вони чужаки, легко – важко бачити в людині насамперед людину і ставитися до неї так, як би ми хотіли, аби вона ставилася до нас.

Якщо ми претендуємо, що наша війна – це не просто війна української зграї проти російської зграї, а екзистенційний двобій за гідність, людяність і свободу, треба щось робити із "синдромом акули". Бо не згледимося і станемо неймовірно схожими на українськомовних москалів із козацькими вусами та чубами...

Джерело: Gennadiy Druzenko / Facebook

Опубліковано з особистого дозволу автора