Біля мого будинку в Харкові знову дітлахи верещать у пісочниці – виявляється, це дуже приємний звук. Але скотчу з вікон я ще не знімала, ніхто не знімав

Старий друг Ромка приїхав на кілька днів до Харкова. Він уже років дев'ять живе із сім'єю у Братиславі, емігрував до Словаччини одразу після анексії Криму. А тут вирвався. У справах та й узагалі – "рідне місто, як ти там?".

Їдемо центром, Ромка важко зітхає і з кожною вулицею розмовляє:

– Що ж вони з тобою зробили, тварюки!

А я кручу головою і не розумію, про що він. Око настільки звикло до побитих фасадів і забитих фанерою вікон, що я цього просто не бачу. Не помічаю бетонних блоків на проїжджій частині, не звертаю уваги на заклеєні хрест-навхрест вітрини.

Навпаки. Щоразу помічаю, що увімкнули черговий світлофор на перехресті або запрацював ще один магазинчик у дворі. Повернулися діти, відкрили парки, затори на Сумській.

І такою в нас із Ромкою виявилася різною реальність, що він їде містом зі сльозами, а я з усмішкою. Так дивно.

А тут ще Тетянка зателефонувала, знову сумна. Вони з малим уже понад рік у Швейцарії, і вона досі не розуміє повертатися їй чи сидіти там.

– Будинок наче цілий, але роботи немає. Тут усе не моє, усе чуже, але за малого страшно, прилітає ж іще у вас.

Прилітає, так. Але мені здається, і це в жодному разі не порада, просто відчуття, що ось це життя на шпагаті – воно вбиває більше, ніж страх ракети.

Я слухаю багатьох друзів і знайомих, яких війна зашпурнула за тисячі кілометрів, і в голосах більшості з них чую жахливий біль. Втраченість, розпач, сльози.

Знаю дівчину, яка досі не розпакувала харківських валіз. 15 місяців вони стоять у кутку її соціального житла в Гамбурзі.

Друзі, я гадки не маю, повертатися вам чи залишатися. Але хочу показати моє місто таким, яким бачу його сьогодні. Ромка побачив по-іншому.

У гідропарку, де ми гуляємо із собакою, вийшли на воду байдарочники, дуже гарно. Днями зустріли там дівчат-художниць, які влаштували на березі невеликий пленер, стояли з мольбертами й малювали краєвиди.

Сергійкова мама вчора вирушила на дачу до Старого Салтова, попри погрози сина прив'язати цю 80-річну жінку до батареї. Вона все одно поїхала, бо там "малина пропадає, а в черешні гілки гнуться, так рясно вродила". І, дійсно, видно за міськими фруктовими деревами – урожай чудовий.

Уранці ходила по корм для Кіри, там на другому поверсі відкрили кілька нових магазинчиків – тканини, фурнітура. Як мені пояснили, "кравчиня повернулася до Харкова".

Біля мого будинку запрацював приватний дитячий садок. Дітлахи зранку верещать у пісочниці – виявляється, це дуже приємний звук.

П.С. Повітряна тривога – щодня. Скотчу з вікон я ще не знімала. Ніхто не знімав.

Джерело: Анна Гин / Facebook

Опубліковано з особистого дозволу автора