Дівчата пів години сперечалися, яку треба харківцям роздати зброю – автомати чи гвинтівки. Олена, в якої немовля на руках, каже: "У мене на балконі ідеальне місце для кулемета"
"Як ви там?" – питають останніми днями харківців з усіх куточків світу.
Ми тут нормально. Тримаємося. Віримо в ЗСУ, молимося за хлопців.
Бої в передмісті тривають постійно, їх чутно, принаймні на Салтівці. Як у нас кажуть: "Гупає".
Кожен, кого знаю, днями телефонував своїм на "нуль", питався, що треба. Бажання бодай чимось допомогти доводить до сказу, така собі харківська сверблячка.
Дівчата на собачому вигулі пів години сперечалися, яку треба харківцям роздати зброю – автомати чи гвинтівки. Олена, в якої немовля на руках, каже: "У мене на балконі ідеальне місце для кулемета".
Це люди таке кажуть у реальному житті.
У віртуальному просторі тим часом відбувається щось дивне. Мені тільки за вчора прийшло 12 різних повідомлень у вигляді скріншотів від нібито лідерів думок. "Збирайте валізи! Ховайтеся! Завтра окупація!"
Я не розумію, навіщо це робиться. У Харкові воно так не працює.
Якщо в сумнівних Telegram-каналах пишуть: "Караул, суддів і прокурорів евакуюють з міста!" – то ми просто телефонуємо знайомому судді. "Як ти?" – "Норм". – "У місті?" – "Так". Усе, зраду скасовано.
Будь-який вкид можна перевірити за хвилину. З початку ворожого наступу я не бачила жодної паніки чи істерики. Як і жодної черги, і жодної зачиненої крамнички.
І наостанок. Харків був, є і буде українським містом.
До мерзенного допису актора-антіна мені здавалося, що то для всіх є аксіома. Виявилося, що ні. Гидко.
Джерело: Анна Гин / Facebook
Опубліковано з особистого дозволу автора