Харків. Шоста ранку. Шість ракет. Нуль емоцій. Буденна звичка. Варитиму борщ

Харків. Шоста ранку. Шість ракет. Нуль емоцій.

Перший вибух пролунав одночасно з першим променем сонця. Я помітила, бо з вечора не зачинила балкон. Люблю світанки. На моєму, 17-му, поверсі вони особливо красиві.

Бабах. Панорамні вікна звично здригнулися.

"Доброго рааааночку", – як завжди забурмотіла Кирюха на своїй жердинці.

Відтоді як птах навчився вимовляти це вітання, кожен ранок у нашому будинку починається однаково.

Традиційно за 20 секунд після вибуху заволала тривога.

Я відкрила Telegram-канали.

"Друга летить!"

Бабах. Гектор ліниво позіхнув і витягнув із лежанки передні лапи.

Рік тому цей собака тікав у ванну кімнату, навіть коли нашою вулицею їхала пожежна машина із сиреною.

"Третя у повітрі!"

Бабах. Я, не вмиваючись, пішла на кухню й увімкнула кавоварку.

Навесні 2022-го в такі моменти я постійно думала: якщо загину, а тварини виживуть, хто їх урятує?! І тримала ключі під килимком. Смішно.

"Увага, Харків, четверта!"

Бабах. Насипала корм в акваріум. Скалярії, розштовхуючи гупешок, кинулися до їжі.

Улітку 2022-го після прильоту я починала судомно гортати пабліки, з'ясовуючи, куди цього разу влучили. А потім писала друзям у той район: "Живі!?"

"Обережно! П'ята!"

Бабах. Поміняла Кирюші водичку. Вона не п'є вчорашню.

Узимку, коли орки прицільно бомбардували інфраструктуру, перші думки після вибуху: "Ой, а телефон заряджений?", "А вода в баклажках залишилася?"

"Шоста!"

Вийшла на балкон із чашкою кави. Закурила.

Думаю, куди я засунула червоний повідець? За годину в собаки тренування, потрібен саме червоний, він найкоротший.

"Обрій чистий. Не розслабляйтеся до відбою".

Під'їхали з Гектором на заправку.

"Доброго ранку! Вам – як завжди?" – з усмішкою зустріла нас привітна панночка.

Я зазвичай беру капучино й косичку із кленовим сиропом, а потім ми з доберманом ідемо у занедбаний парк.

"Ну, не такий уже він і добрий", – кажу касирці.

"Так?! – Змінюється вона на обличчі, – А що трапилося?"

Із моменту обстрілу міста минуло 15 хвилин.

Чоловік на собачому вигулі буденно цікавиться, чи не в курсі я, куди прилетіло. Каже: "У мене сестра біля танкоремонтного живе, на дзвінки не відповідає". Потім дивиться на годинник і додає: "Спить, мабуть".

Раніше я називала це харківським фаталізмом. Ну, тому що немає часу тікати, та й нікуди.

А сьогодні зрозуміла – це не фаталізм, не героїзм, не втома, не бравада. Буденна звичка.

Це так само, як жити біля аеропорту й не чути літаки. Я знала хлопця, у якого будинок стояв мало не на злітно-посадковій смузі. У гостях у нього неможливо було перебувати, здавалося, лусне голова. А хлопець просто прикріпив на скотч скляний посуд у серванті й автоматично робив звук у ноутбуці голосніше, коли летів лайнер. І все.

Ми так само звикли до війни, до вибухів, до смерті.

Повернулися з Гектором додому після тренування. Відкрила новини. "Троє поранених. Пожежа. Унаслідок одного з ударів утворилася вирва розміром сім на сім метрів та глибиною у три метри".

Варитиму борщ.

Джерело: Анна Гин / Facebook

Опубліковано з особистого дозволу автора