Люди, які залишилися в Харкові, – трошки смертники. Ракета з Бєлгорода долітає за 40 секунд – ну яке нахрін укриття?

– Квачик, квачик, дай калачик! – верещить малеча на майданчику, перекрикуючи сирену. Учора. У день, коли в Харкові, тут на Салтівці, 17 людей загинули та 42 було поранено.

Я під'їхала до будинку пізно ввечері. Розбита, змучена, по-звірячому втомлена. День жахливий, вибухи, пожежі, завали, з-під яких не можуть дістати людей. Тому що вони глухонімі й не чують рятувальників і не відгукуються.

Сирена не замовкає. А тут дітлахи у "квача" граються на майданчику біля мого під'їзду.

Цей кадр обов'язково має увійти до майбутнього документального фільму про війну, про Україну, про це покалічене місто.

Бо це – правда життя. Така, якою вона є. Без гасел, без пафосу, без сценарію.

Без цього ось "терміново всі в укриття"! Друзі, ну серйозно, ну яке нахрін укриття? У Харкові, де ракета з Бєлгорода долітає за 40 секунд. Де спочатку вибухає, а потім умикається тривога. Де немає і не було фактично жодних укриттів, крім звичайних підвалів у житлових будинках. А там вогкість, пліснява, консервація та старі велосипеди.

Там посидіти пів години можна, а жити пів року – ні.

Так, ми всі трошки смертники. Люди, які залишилися в місті. Свідомо чи ні, але ми погодилися із цією реальністю. Кожен має причини. Зрозумілі вони іншим чи ні – неважливо. Я знаю панночку, яка не виїжджає з двома дітьми, щоб "не розвалити сім’ю". Вона впевнена: щойно поїде, чоловік знайде їй заміну.

Чи підтримую її позицію? Ні, звісно. Чи приймаю її? Безумовно – так.

Правда життя вона завжди негарна, неправильна, безглузда. І надто особиста.

Я щодня їжджу до мами в лікарню в один і той самий час. І щодня стикаюся на пропускнику (центральний вхід зачинено з лютого) з великим чоловіком, який вантажить у стареньку "швидку" загорнутих у простирадла людей, які померли протягом ночі.

Так. Щодня ми зустрічаємось очима. Проходячи повз, я водночас затримую дихання, щоб не чути запаху смерті та вдивляюся в його "згортки" – чи немає там нашого простирадла. Бузкового, у ромбик.

Ці п'ять секунд тривають вічність. Сьогодні, мабуть, я затримала погляд трохи довше. Мені здалося, забарвлення трохи схоже.

Він уловив це.

– Хто тут у вас? – запитав чоловік.
– Мама, – глухо відповіла я.
– Ні-і, – зрадів він, – сьогодні лише мужики.

Правда життя, вона завжди така. Непублічна. Дивна, з дрібними, ледве вловимими деталями.

Ось я купувала щойно мамі дитяче харчування в магазині. Біля каси стоять наші хлопці, військові. Екіпіровані, у броніках, з автоматами.

Так, у TikTok вони – котики. Класні, сильні, найкращі. І я відчуваю гордість, коли дивлюся на них. У TikTok. А в магазині я відчуваю тривогу. Потрібно пояснювати чому?

Чи я підтримую українську армію? Однозначно – так. Чи вважаю я, що захисники країни, міста можуть дислокуватися в будь-якій зручній для них точці? Без сумнівів. Чи мені страшно від цієї близькості? Так, мені страшно.

Правда життя завжди така – суперечлива.

Мені за вчорашній день надійшло не менше ніж 100 повідомлень із закликом "терміново їхати". Були навіть варіанти "вколоти старим снодійне і без їхньої згоди вивезти".

Люди. Любі мої. Я вірю, що ви від душі, що ви щиро переймаєтеся.

Але як вам пояснити… Це має такий вигляд, ніби існує тільки ваша правда життя, а моя – ні. Або вона неправильна.

Але вона є. Розумієте, є. Просто прийміть її, як "Квачик, квачик, дай калачик".

Джерело: Анна Гин / Facebook

Опубліковано з особистого дозволу автора