Шестеро загиблих у черзі біля "Нової пошти" – не так і моторошно після тисяч жертв. Якби це було не відділення біля будинку і не мій сусід серед цих шістьох

Сьогодні не жартуватиму. Не жартується.

У стрічці весь день світлини загиблих дітей. Янголи.

Педагогиня пише, як кілька років щодня працювала з особливою дівчинкою. Як важко давалися заняття, як неймовірно тішили прості успіхи. Ось крихітка вперше усміхнулася, а ось, за місяці, змогла сказати "привіт". А ось ракета в її маріупольській квартирі. І немає більше дівчинки.

Інша матір шукає п'ятирічного сина. Він рятувався з бабусею, тікали з Гостомеля. Бабусю виявили мертвою. А хлопчика ніде немає, ось уже другий тиждень немає. Мама кричить про допомогу, ридає у кожному слові, у кожній літері, благає не надсилати їй втисячне фотографію схожого хлопчика. "Це не мій син!"

Учора у Харкові обстріляли чергу біля "Нової пошти". Шестеро загиблих, 15 поранених. Не така вже й моторошна статистика після тисяч жертв, так. Якби це не моя "Нова пошта", відділення біля будинку. Якби не Сашко сусід серед цих шістьох.

Коли у батьків у під'їзді винесло вікна (я тоді ще у Харкові була, це дев'ятий, здається, день війни), Сашко мовчки взяв молоток, цвяхи, плівку і пішов по квартирах. Затягнув усе, сказав: "Щоб не мерзли", – і пішов. Мовчазний був хлопець, я його не знала зовсім, лише віталися. А дружину його Таню знаю, у паралельних класах навчалися. У мене і телефон її є, а набрати духу не вистачає, ось що можна їй сказати, що?

Мені видавець пише: "Аню, сідай за книгу, пиши хроніки просто зараз, щоб нічого не забути". А я думаю, як це можна забути, господи. Як, бл…дь, це можна забути.

P.S. Я обов'язково жартуватиму і смішитиму вас, це необхідно, щоб ми всі не збожеволіли. Просто не сьогодні.

Джерело: Анна Гин / Facebook

Опубліковано з особистого дозволу автора