У Словаччині замість завивання сирен співають птахи, замість військових машин гасають діти на роликах. І ненависть закипає: ось що ви у нас відібрали, тварюки!

25 годин я провела в Радянському Союзі.

Натурально, без жодних алегорій. Потяг "Харків – Ужгород", номер, здається, 45.

Якщо ви ностальгуєте за "совком" – несамовито рекомендую. Просто сідайте й катайтеся.

У вагоні "люкс" (СВ по-старому) навіть килими на підлозі лежать, в оленях. Ну і взагалі все, як ми, підстаркуваті, любимо – щоб не дуло і ось ці ваші гаджети очей не псували: вікна не відкриваються, кондиціонера немає, розетка працює одна, черга на неї від Богодухова до Ніжина.

Натомість ковбаса по 2,20 (закреслено) кава по 15 грн за грановану склянку. Не потяг, а машина часу.

І, головне, провідниця та сама. Кажу вам, я її пам'ятаю з дитинства.

– Пасажири, швидко складаємо постільну білизну, я вам тут не покоївка!

У неї навіть зачіска за 40 років не змінилася, такий особливий стиль – начіс-гніздо.

– Не торкаємося штор, жінко! Ви їх прати потім будете?

Ні, ні, я не вередую, просто сміюся. Я нарешті вирушила до доньки, яку не бачила 14 місяців. Тому мене не бентежать ні олені, ні гніздо, я б і на товарняку поїхала без жодних еківоків.

Зараз був дуже кумедний перехід із минулого в Європу. Вигляд це має такий: спочатку місто Ужгород, потім недовго поля, луки, село і – гоп – вхід до Словаччини.

Я раніше ніколи не переступала кордону через пішохідний пункт пропуску. Ну, знаєте, коли ти з паспортом ще стоїш в Україні, а твою валізу вже відкрили й перевіряють на контрабанду в Євросоюзі.

– Колко цигарет маеш при себе?

І ти такий з України до Словаччини кричиш: "Дві пачки".

Нічого не тригерить словацьких митників так, як українські цигарки. От хоч гранату вези, а цигарок має бути не більше ніж 40 штук. Інакше міжнародний скандал. Але я на всю голову законослухняна й 41-шу цигарку чесно випалила на батьківщині, рівно за три метри від закордону.

Місто Михалівці схоже на наш Миргород, наприклад. Крихітне, акуратне, приватні будинки і п'ятиповерхівки упереміш. Усі одне одного знають, вітаються й неодмінно запитують у гостей: "Україна?" Чомусь приємно.

Страх пропустити початок комендантської години, мабуть, застряг назавжди, вбудована опція. Я разів чотири глянула на годинник, встигнути б дістатися. І чотири рази спинилася – мир.

Замість завивання сирен співають птахи. Замість військових машин на вулицях гасають діти на роликах і самокатах. Як це класно, як це просто, як це… правильно.

І вже, здавалося б, гостра хвороблива ненависть, яка трохи вщухла тут, у мирному житті, знову закипає з неймовірною силою.

Дивишся довкола й думаєш: ось що ви у нас відібрали, тварюки!

P.S. Попереду в мене ще довга подорож. Потяги, автобуси, літаки. Обійняти доньку й назад, машиною часу – килими з оленями, тітка із гніздом. Але ж ви знаєте, я хоч на товарняку, а назад, додому, до Харкова!

Джерело:  Анна Гин / Facebook

Опубліковано з особистого дозволу автора