Їдеш у дорогу із Харкова куди завгодно й думаєш: "Боже, як мало ми цінували той час"

З війни у війну.

Ми з донькою домовилися, що зустрічатимемося хоча б раз на пів року. Попри все: російські ракети, палестинські теракти.

До лютого 2022 року ми взагалі практично не розлучалися. А сьогодні обійняти одна одну двічі на рік – розкіш. Сашка прилітала до Харкова взимку, тепер настала моя черга вирушити до Тель-Авіва.

Ми ніяк не могли взяти квитки. То в Україні розклад поїздів скаче через обстріли, то в Ізраїлі скасовують авіарейси, бо черговий сусід погрожує розправою.

Так, серед усіх країн світу ми обрали дві найнебезпечніші на сьогодні.

У день мого від'їзду Росія випустила по Україні більше ніж 100 ракет, а Ліван пообіцяв розпочати атаку на півночі Ізраїлю. Коли ми в понеділок розмовляли з донькою телефоном і щось гримнуло, ми одночасно промовили фразу: "Це в тебе чи в мене?"

І все-таки я вирушила в дорогу. Ми ж поклялися "раз на пів року, попри все, і тільки ядерний вибух розлучить нас, амінь".

Дорога. Коли ти їдеш у дорогу із Харкова куди завгодно, то думаєш: "Боже, як мало ми цінували той час". Час, коли можна було вийти з під'їзду вдосвіта, а до полудня – креветки-гриль на березі Середземного моря.

До мене якось італійський журналіст доколупався: "Про що мріють харків'яни?" Я відповідала, а він постійно уточнював: "А конкретніше?" Сьогодні, після двох діб у дорозі, я можу чітко конкретизувати – аеропорт! Мрію, щоб наш аеропорт знову працював.

Тому що автобус, два поїзди й електричка – вельми втомлива подорож до трапу літака.

Повернуся, напишу брошуру "Як зістикувати п'ять пересадок і не збожеволіти".

Але, як ви вже здогадалися, "попри все" я тут.

– Ой, ну що ж ви? З війни у війну прилетіли! – нарікає жінка в черзі на паспортний контроль, коли бачить тризуб на моїй обкладинці.

Я знизую плечима. Що сказати? До своєї дитини я полетіла б і до Папуа – Нової Гвінеї в розпал перестрілок місцевих банд. Я – мама, і так улаштований світ.

Жаль тільки, що частина цього світу все ще прагне стріляти, вбивати, знищувати. І в цій шаленій, огидній спразі не здатна побачити головного. Воно, це головне, дуже крихітне й зовсім просте – бути вільним, обіймати свою дитину, сидіти ввечері на безлюдному пляжі, балакати про все й реготати, коли тепла морська хвиля торкається ніг.

І лише одне може перервати цю ідилію:

– Мамо, перестань дивитися харківські новини, віддай телефон!

Джерело: Анна Гин / Facebook

Опубліковано з особистого дозволу автора