Жінка із санепідстанції, яка до війни була небожителькою, раптом зрозуміла, що вона – ніхто. У таборі для біженців вона лише тітка з ліжка у 18-му ряду

100 днів. Ювілей, трясця його матері.

Чи могли ми подумати тоді, наприкінці лютого, що це пекло триватиме так довго? Що в нескінченних залпах гармат мине ціла весна. Весна, якої не було.

Пам'ятаєте початок лютого? Ми не вірили. Навіть коли дізналися, що російські війська стягнули до українських кордонів і це було видно на картах Google. Навіть коли в новинах повідомили, що іноземна дипломатія виїжджає з нашої країни.

Ми жартували про кулемети, які треба встановити замість консьєржів у під'їздах. Ми в легкій тривозі телефонували знайомим військовим із розпитуваннями. Ми будували різні гіпотези про "кремлівські ігри". Ми навіть зібрали документи в один пакет, про всяк випадок. Але. Ми однаково не вірили, що таке можливо.

А пам'ятаєте, як у перші дні війни ми обговорювали ймовірні причини нападу. Шукали сенси. Просто тому, що людина така влаштована, їй треба розуміти "чому".

Була така поширена версія, мовляв, Путіну неправильно доповідали, його дезінформували, він справді думає, що в нас тут містами розгулюють націоналісти й убивають російськомовних українців. Зараз буквально кілька днів – і все з'ясується.

Навіть згадувати смішно, якими наївними ми були. У перші дні війни.

А ще, пам'ятаєте, як ми всі кинулися телефонувати й писати своїм російським друзям та родичам. Нам здавалося, що це допоможе. Що вони вийдуть на свої площі й зупинять цю війну…

А потім були Буча, Ірпінь, Маріуполь. Мільйони біженців, тисячі могил, сотні звань Героїв. Посмертно.

Сьогодні психотерапевти закликають нас шукати щось позитивне в цій війні. Звучить жахливо, але це правильно. Тільки так можна впоратися зі стресом. Ми всі сьогодні гострі, порізатися можна об кожного. Незалежно від того, де людина перебуває – в окупації, в евакуації, на фронті.

Я, наприклад, навчилася завжди тримати бак повним і телефонувати батькам тричі на день. Але це не те.

У пошуках реально "позитивного" я знайшла ось що.

Люди, які до війни були невз'…безно важливими, небожителі, куратори дозвільних вікон будь-якої величини, вони здулися. Просто на очах.

Жінка із санепідстанції, яка все життя ставила круглі печатки у книжки працівникам ринку за хабар, раптом зрозуміла, що вона – ніхто. Вона не має професії, ремесла, заробітку. Немає поваги, пієтету, поклоніння. Нема нічого. У сухому залишку – табір для біженців у Познані, де вона не Римма Валентинівна (збіги випадкові), а тітка з третього ліжка у 18-му ряду.

Молодик на ім'я Валерій Георгійович, який вважав себе "наглядачем" за одним із районів Харківської області, великим фахівцем із ринку землі (в аспекті "я поговорю із Сергієм Івановичем, що можна зробити щодо вашого питання") раптом зрозумів, що його будинок із величезним басейном і садівником у фраку нічого не вартий більше. Що нічний клуб, у якому він, Валерій Георгійович, за вечір просаджував три прожиткові мінімуми, згорів. А сам він виявився просто Валеркою, який у принципі навіть для фронту не придатний, кволий, та й боягуз до того ж.

Я не тішуся з горя цих людей, я не настільки кровожерлива.

Я щиро тішуся з того, що ці люди зникнуть із нашого життя. Розчиняться, зникнуть, відваляться, як хвости-рудименти.

Після Перемоги, звісно.

Ми обов'язково виживемо, відплачемо, відбудуємо. І очистимося від різних паразитів. Псевдопрофесіоналів, псевдопатріотів, псевдополітиків, псевдопосадовців.

Очистимося, як природа після COVID-19. Класна в нас буде країна!

Усе буде добре. Усе буде Україна.

Джерело: Анна Гин / Facebook

Опубліковано з особистого дозволу автора