Те, що відбувається сьогодні в Ірані, – не випадковий спалах

Крах сакральної влади: чому Іран знову вибухає. У світі, який надто швидко звикає до насильства, нинішні події в Ірані нерідко подають у відриві від ширшого контексту. Водночас його політичний курс давно виходить далеко за межі регіону: співпраця Тегерана з Росією, Білоруссю й Північною Кореєю стала одним із ключових факторів, що безпосередньо впливає на безпеку України. Адже йдеться про практично щоденні атаки по українських містах, які забирають життя людей і руйнують інфраструктуру.

Мій досвід "співпраці" з іранською владою, починаючи з 8 січня 2020 року, був пов'язаний із трагічною сторінкою – збиттям Корпусом вартових ісламської революції (КВІР) пасажирського літака рейсу PS752. Тоді я був у переговорному процесі як голова слідчої групи, тож мав змогу ближче познайомитися з іранською тактикою: від повного заперечення і спроб пояснити трагедію "технічною помилкою" до визнання запуску двох ракет лише під тиском міжнародної спільноти. Уже тоді був дуже помітний вплив на органи правосуддя Ірану КВІР, із яким напевно погоджувалися всі рішення й заяви. І зараз є стійке відчуття, що нинішня ситуація може тільки посилити вплив корпусу.

Те, що відбувається сьогодні на вулицях Тегерана, Тебріза, Керманшаха чи Шираза, – не випадковий спалах, а вже третій етап одного й того самого історичного процесу: глибокої кризи легітимності влади.

Колись відомий німецький соціолог Макс Вебер описав три основні джерела легітимності – традиційне, харизматичне й раціонально-легальне. Важливо не плутати це із законністю, адже в даному контексті ми говоримо про самі засади існування політичної влади.

Сам Вебер не вважав, що такі чисті форми можуть існувати в реальності, наголошуючи, що здебільшого йдеться про суміш усіх типів. Але найважливіше із цього – це думка про те, що влада тримається доти, доки суспільство вірить, що вона має право керувати. І коли ця віра руйнується, жоден силовий апарат не здатний утримати систему довго. Бо ж репресії можуть відстрочити крах, сила може підтримати порядок, але ні армія, ні поліція не здатні повернути втрачену легітимність. Особливо коли йдеться про масові порушення прав людини й корупцію.

Історія Ірану нагадує, що коли влада не здатна ефективно керувати, її змінюють; коли вона втрачає довіру, режим починає тріщати зсередини – і саме в цій точці Іран перебуває сьогодні.

Перша криза: кінець слабкої монархії

Династія Каджарів правила Іраном із 1787-го до 1925 року. Формально країною керував шах, але на практиці неефективність призвела до конституційної революції 1905–1911 років, після якої влада Каджарів стала номінальною. Держава залишалася децентралізованою: племінні лідери, місцеві губернатори й духівництво подекуди мали більше реальної влади, ніж шах, і залежною від іноземних держав. Центральна влада не могла провести реформи, забезпечити розвиток чи взяти під контроль ключові регіони.

Унаслідок цього в лютому 1921 року відбувся військовий переворот, під час якого підрозділи під командуванням Рези Савадкухі увійшли до Тегерана й перебрали контроль над урядом. Після цього він швидко піднявся в ієрархії, ставши спершу військовим міністром, згодом – прем'єр-міністром. А в 1925 році іранський парламент, Меджліс, легалізував переворот й усунув каджарську династію й останнього каджарського правителя Ахмада Шаха й передав владу Резі Савадкухі (Резі Шаху Пехлеві). Так завершився перший етап кризи легітимності.

Друга криза: модернізований, але нелегітимний авторитаризм

Династія Пехлеві намагалася розбудувати сильну державу. І, зрештою, постраждали саме через те, завдяки чому прийшли до влади. Політична верхівка дедалі більше нав'язувала свої рішення громадянам, ігноруючи їхні звичаї, традиції й релігійні принципи.

Незважаючи на те що правління Пехлеві стало повною протилежністю каджарській слабкості, воно так і не принесло іранцям бажаних реальних змін. Хоча були й точкові успіхи: Реза Шах, а потім його син Мохаммад Реза Шах побудували централізовану державу, провели масштабну модернізацію, секуляризацію, реформували освіту, інфраструктуру, армію.

Утім, саме ці трансформації загострили внутрішні суперечності, що особливо проявилися під час прем'єрства Мохаммеда Мосаддика. Обраний парламентом у 1951 році, Мосаддик швидко став символом демократичних прагнень іранців. Його ключова реформа – націоналізація нафтової промисловості, яка до того перебувала під контролем Anglo-Iranian Oil Company (сучасна BP), – отримала широку суспільну підтримку. Водночас вона спричинила гострий міжнародний конфлікт і економічний тиск на Іран.

Мосаддик намагався обмежити владу монарха, посиливши роль парламенту. Але в серпні 1953 року його уряд був повалений унаслідок операції "Аякс", організованої ЦРУ та MI6 за підтримки частини іранської політичної еліти. Після перевороту Мосаддика засудили й помістили під домашній арешт, де він провів решту життя.

Повалення Мосаддика стало переломним моментом: воно остаточно підірвало довіру до монархії, посилило антизахідні настрої й заклало підвалини тієї самої кризи легітимності влади.

Адже те, що зовні виглядало як перехід до сучасності, насправді виявилося фасадом. Пехлеві спиралися на репресивний апарат, придушували політичну опозицію та ЗМІ, а спецслужба SAVAK стала символом страху. Паралельно зростали соціальна нерівність, корупція, утиски національних меншин, зокрема азербайджанців і курдів, та відчуження між владою й громадянами.

У 1978 році протести охопили десятки міст – від Кума й Тебріза до Тегерана. Загибель демонстрантів унаслідок дій сил безпеки лише підсилювала невдоволення. Восени й узимку страйки паралізували роботу ключових галузей, включно з нафтовою промисловістю, що значно послабило позиції влади.

Значна частина іранського суспільства об'єдналася навколо релігійного лідера Рухолли Хомейні, оскільки він був найпослідовнішим і публічним опонентом шахського режиму: десятиліттями критикував авторитарну владу, західну залежність і репресії, користувався авторитетом серед духовенства, а через проповіді й звернення з еміграції зміг об'єднати різнорідні групи, від релігійних верств до світських опозиціонерів, навколо вимоги демонтажу монархії.

У січні 1979 року Мохаммад Реза Шах залишив країну, а 1 лютого до Ірану повернувся Рухолла Хомейні. Вже за кілька днів армія заявила про нейтралітет, і монархічний режим фактично перестав існувати.

Третя криза: руйнування сакральних основ влади

Створена Ісламська Республіка Іран більше нагадує теократично-гібридну імітацію республіки. Адже її легітимність насамперед базується на сакральності: ідеї релігійної моралі, революційної справедливості, особливого духовного авторитету влади.

Протягом останніх десятиліть країна зіткнулася з проблемами, які режим не здатен контролювати або вирішувати. Корупція стала не винятком, а частиною політичної системи: преференції для наближених до влади бізнесів, закритість бюджетних потоків, роль КВІР в економіці – усе це формувало хронічну недовіру.

Економічні кризи, зокрема періоди гіперінфляції, високого безробіття та падіння реальних доходів, вражали країну хвилями ще з 1990-х і лише посилювалися після міжнародних санкцій 2010-х. До того ж системні порушення прав людини, які тягнуться з перших років після революції: придушення політичної опозиції, цензура, обмеження для жінок, насильство сил безпеки, масові арешти під час протестів 1999-го, 2009-го, 2017–2018-го й 2019 року. Усе це створило довгу історичну лінію напруги, що сьогодні знову виходить на поверхню. І духовенство, що довго залишалося обʼєднуючим фактором, зараз і так ослаблене на користь КВІР.

Протести 2025–2026 років стали відповіддю не на окремий закон, а на весь комплекс проблем, зокрема, різке падіння курсу національної валюти, іранського ріала, дуже високу інфляцію і стрімке подорожчання життя. Влада, як і раніше, відповіла насильством: тисячі вбитих і затриманих, відключення інтернету, блокування інформації. Коли держава спирається лише на страх, вона починає руйнуватися зсередини.

Покоління 1979 року поступово відходить, і разом із ним минає епоха, для якої революція була джерелом легітимності й підкорення. Сучасна іранська молодь не вважає цінності ісламської революції підставою для безумовної покори. Релігійна риторика, що десятиліттями слугувала інструментом контролю, більше не працює мовою переконання: вона не здатна відповісти на запити нового покоління, яке прагне прав, гідності й можливостей, а не нав'язаних догм.

Сьогодні важливо не лише розуміти причини протестів в Ірані, а й замислюватися над можливими політичними наслідками. Адже саме вони визначатимуть, у якому напрямі розвиватиметься держава після хвилі насильства й репресій.

І в цьому контексті ще раз хочеться підкреслити, що в таких умовах дуже вагомою є роль КВІР, який уже сьогодні є однією з найвпливовіших інституцій Ірану. Він має власні наземні, повітряні й ракетні сили, контролює внутрішню безпеку. А також володіє широкою автономною економічною інфраструктурою. Така концентрація силових, політичних і фінансових ресурсів робить корпус не просто елементом державного апарату, а самостійним центром влади, здатним істотно впливати на стратегічні рішення й внутрішню конфігурацію режиму.

На жаль, нинішні протести можуть не привести до кардинальних змін, що означатиме продовження кризи легітимності.

Жорстоке придушення протестного руху лише посилює побоювання, що найімовірніший сценарій – подальше зміцнення ролі КВІР. Водночас релігійна рамка режиму, яку уособлює верховний лідер і пов'язані з ним духовні інституції, буде збережена. Принаймні формально, для створення ілюзії легітимації. Тоді як насправді влада, ймовірно, триматиметься на страху. І реальні важелі управління дедалі більше концентруватимуться в руках силових структур. З високою долею вірогідності навіть зовнішнє втручання матиме подібні наслідки. Однак чи надовго це?

Джерело: "Українська правда"