Саміт Ердогана та Путіна – перший крок до нового ситуативного партнерства для мінімізації тиску Заходу на РФ і посилення регіональної ролі Туреччини

Російсько-турецькі перемовини в Сочі: про що це було?

Загальна рамка турецько-російських перемовин – пошук взаємовигідного формату взаємодії між Анкарою та Москвою з урахуванням нових обставин: війни в Україні, західної ізоляції РФ, розриву звичних ланцюжків постачання, переділу енергетичного ринку, загострення міжнародного суперництва.

Якщо дуже просто: Росія хоче, щоб Туреччина стала для неї одним із перевалкових хабів, транспортно-логістичним вузлом, який дасть змогу обходити західні санкції й торговельно-технологічну блокаду завдяки переорієнтації на південні та східні ринки. Інакше кажучи, компенсувати стагнацію відносин із Заходом.

В обмін на це Туреччина хоче від РФ поступок у регіональних питаннях: подальшого цементування своєї позиції як головного посередника в російсько-українських перемовинах, збереження провідних позицій на Південному Кавказі та в Сирії/Лівії, інвестицій у свою економіку, яка слабшає, підтримки своїх регіональних ініціатив і боротьби з курдськими сепаратистами.

Саме в цій логіці відбулася зустріч Ердогана та Путіна у Сочі.

Судячи із заяв сторін, Анкара не проти стати для Москви містком, що прориває блокаду та ізоляцію, а також розширювати партнерство з РФ, особливо якщо відносини із Заходом стагнуватимуть, як це видно на прикладі зафіксованого передавання Туреччині американських літаків F-16 або невиконання Швецією і Фінляндією обіцянок, даних Ердогану для розблокування вступу до НАТО.

Зі свого боку, РФ пообіцяла таки допомогти Туреччині закрити питання сирійських курдів і дати їм провести операцію на півночі Сирії, а також добудувати АЕС "Аккую" до 2023 року (ну чи зробити серйозний прогрес), щоб Ердоган міг щось показати електорату перед виборами. Власне, Ердоган сам уперше визнав, що його розвідка почала налагоджувати контакти з офіційним Дамаском, що може свідчити про те, що Туреччина та РФ шукають спосіб залагодити свої розбіжності в Сирії, а це відкриє дорогу до ширшої співпраці.

Москва теж, здається, готова миритися з головною посередницькою роллю Туреччини щодо ситуації в Україні, аби це допомогло звести до мінімуму західний тиск і здобути гору в нинішньому марафоні, на який перетворилося протистояння навколо нашої країни.

Тому я розцінюю сочинський саміт Ердогана – Путіна як перший крок до потенційного створення нового ситуативного партнерства двох країн, спрямованого на мінімізацію західного тиску на РФ і посилення регіональної ролі Туреччини зі зростанням напруги між Анкарою та країнами Заходу.

Однозначно говорити, що таке партнерство вже відбулося, – рано. Проте кейс із "зерновим коридором" свідчить, що таке можливо, як і позитивні заяви Ердогана після зустрічі з Путіним у Сочі.

Джерело: Iliya Kusa / Facebook

Опубліковано з особистого дозволу автора