Є геніальний спосіб уникнути зустрічі з ТЦК, працює 100%

Історії й фото з ТЦК в Ужгороді, звісно, вражають. Я ще розумію, якби жодних умов для роботи з військозобов'язаними не було б у перший рік повномасштабки, але йде п'ятий рік. Керівництво ТЦК вважало, що такі умови – це адекватно? Чисто на людському рівні – їм не соромно за це?

Ну й подальші управлінські рішення мене теж цікавлять: на яку ділянку фронту відправлять тих, хто відверто ігнорував свої обов'язки й не забезпечував мінімальних умов для військових?

Звісно, треба покращити умови перебування військовозобов'язаних. Тут немає жодних питань. Це давно слід було робити на системному рівні.

Ось тільки я дуже й дуже сумніваюся, що це розв'яже проблеми з мобілізацією.

Давайте чесно. Навіть якби військовозобов'язаних відвозили на БЗВП на лімузині, наливали просекко, робили масаж і цілували в усі місця, це б не змінило ситуацію.

Проблема в тому, що більшість громадян не хоче захищати свою країну. Але хоче лишатися у власних очах не боягузами, а хорошими людьми. Щоб життя їхніх родин, їхнє майно, їхнє майбутнє рятували інші люди, чиїм життям, здоров'ям, родинами, роками життя, планами, мріями можна знехтувати.

Справа не в міфічній реформі ТЦК, із якою носяться як із писаною торбою. Якщо функції ТЦК перебере на себе поліція, завтра на вулицях yбивaтимyть поліцейських. Якщо "Резерв+" перевірятимуть аніматори в костюмах пандочок із Майдану Незалежності, у коментарях масово писатимуть про "панд-людоловів".

Що буде, якщо абсолютно все цифровізувати, усі повістки будуть приходити в "Дії", але люди їх ігноруватимуть?

Знаєте, є геніальний спосіб уникнути зустрічі з ТЦК, працює 100%. Мобілізуватися самим – через рекрутинговий центр бригади, яку самі обрали, до командира, якому довіряєте. Ніхто з моїх близьких і друзів, хто мобілізовувався сам, не скаржився на бусифікацію.

Ми думали, що нам уже ніколи не буде соромно, але, здається, помилилися. Зараз мені дуже й дуже соромно.

Мені соромно, що верховний головнокомандувач мовчить про вбивcтвa військових на вулицях тилових міст і воліє вдавати, що проблеми не існує.

Але найбільше – соромно перед військовими та їхніми родинами, які виявилися заручниками цього. Вони ризикують своїм здоров'ям, втрачають роки нормального життя, не бачать, як ростуть їхні діти, – і всім до цього відверто байдуже. Для них немає ані підвищення зарплат, ані підтримки суспільства, ані готовності їх замінити.

Інших думок у мене для вас немає.

Співчуття родині yбитoго у Львові військового Олега Авдєєва й усім, хто його знав і любив. Дуже сподіваюся, що військовий у Харкові виживе.

Джерело: Inna Sovsun / Facebook

Опубліковано з особистого дозволу автора