Назарова засудили не за те, що він послав солдатів у бій. А за те, що він послав солдатів на забій
У своєму блозі журналіст Юрій Бутусов написав, що життя солдатів належать не начальникам – а народу України, якому ці солдати дають присягу.
Джерело: Юрий Бутусов / Facebook
Опубліковано з особистого дозволу автора
Генерала Назарова засудили не за те, що він послав солдатів у бій. А за те, що він послав солдатів на забій.
Захисники Назарова кажуть, що після вироку командири боятимуться посилати в бій під час війни. Дурниці. Тим, хто боїться командувати – в армії не місце. З військової точки зору, генерал послав нічим не захищений і не озброєний транспортний літак у глибокий тил до супротивника, будучи попередженим військовою розвідкою та розвідкою СБУ, що противник підготував засідку, і знаючи, що такі засідки противник уже влаштовував і збивав наші літаки та вертольоти.
Іл-76 – це не бойовий літак, його не послали в бій – його послали на "авось", за старою російською традицією, "раптом прокотить – адже раніше вдавалося". Отже, засудили не тільки самого Назарова – засудили "авось". Засудили дурну звичку таких начальників, як Назаров, сидіти в кабінеті за сотні кілометрів від місця бою і ухвалювати самодурські рішення, далекі від реальної обстановки, від доповідей розвідки, які призводять до втрати найціннішого – життя людей. Хочеш ризикувати своїми солдатами – давай, лети сам, якщо ти справжній командир.
Показуй прикладом, що всі попередження розвідки нічого не варті. Своїм некомпетентним рішенням Назаров не дозволив солдатам стати до бою. Він отримав вирок, тому що він не дав солдатам шансів завдати шкоди ворогові й не дав можливості врятуватися.
І ще – Назаров під час процесу вчинив украй несумлінно – він звинуватив у загибелі літака його екіпаж. Це підлість. Льотчики важкого неповороткого транспортного літака не мали жодних шансів уціліти, приземлюючись на оточеному в тилу ворога аеродромі. Назаров, як завжди за совковими традиціями, хотів призначити "стрілочників". Не вийшло. Розслідування виявилося об'єктивним, суд виявився об'єктивним.
Три роки солдатів судили звичайні цивільні суди, і це не викликало у влади жодних емоцій. І ось нарешті засудили одного генерала, який ухвалював рішення – і яка хвиля коментарів! Потрібні військові суди – так, потрібні, але не тому, що вирок Павлоградського суду незаконний, тут усе правильно. А тому, що справи є різні, багато справ вимагають допуску до держтаємниці, не все можна оголошувати, потрібні швидкі професійні рішення, щоб процеси йшли швидко.
На підставі коментарів захисників Назарова – для виправдання Назарова хочуть створити не військові суди, а "генеральські суди". Суди, які будуть виправдовувати бездарних дурних начальників, які посилають солдатів на забій і які в цьому анітрохи не каються. Сподіваюся, що цього не станеться, і механізм створення військових судів буде прозорим, і люди там будуть професійні й не заангажовані.
Важливо розуміти: Назарова засудили не цивільні – його засудили військові. Військові прокурори – військовослужбовці МО, експерти військово-тактичної експертизи – військовослужбовці МО, свідки у справі – військовослужбовці військової розвідки ГУР МО і СБУ. Суддя винесла вирок, тому що вину військовослужбовця встановили військовослужбовці. Тому соромно маніпулювати фактами і тиражувати байки про поганих цивільних, які судять хорошого генерала.
Це не цивільні судять військового – це самі військові судять самодура, який не відповідає обійманій посаді, а звичайний кримінальний суд просто визначає достовірність доказів і ступінь відповідальності. І вирок дуже м'який з огляду на тяжкість наслідків.
У демократичних країнах командирів, які ігнорують дані розвідки і бездарно занапащають підлеглих їм людей, завжди судять. Загибель військовослужбовців у США часто стає предметом розслідувань прокуратури і навіть розгляду слідчими комісіями Конгресу.
Життя солдатів належать не начальникам – а народу України, якому ці солдати дають присягу. І розбір трагедій і визначення відповідальності – це єдина гарантія для народу, що помилок не повторять і життя наших солдатів буде найвищою цінністю для наших командирів. Щоб солдати йшли в бій, щоб вірили: у бій, це не на забій.