Якщо ви не годуєте свою медіаармію, готуйтеся до того, що вас завоює чужа, мотиви якої визначатимуть мотиви її спонсорів
Уявлення про війну в категоріях ХХ століття не має нічого спільного з реальністю, зазначив журналіст Павло Казарін.
Ми любимо повторювати, що правда приречена перемогти. Але це не так. Перемагає той, хто нав'язав свою правду іншим.
У слові "війна" нам передусім ввижається брязкіт танкових гусениць. Ми і далі вважаємо, ніби битви ведуть заради квадратних кілометрів. Насправді полем бою давно стала не реальність, а наше уявлення про неї. І якщо ви не годуєте свою медіаармію, готуйтеся до того, що вас завоює чужа, мотиви якої визначатимуть мотиви її спонсорів.
Джерела фінансування ділять усі українські медіа на п'ять типів.
Держбюджет. Якщо в Росії всі найбільші медіа годуються з рук государя, то в Україні все навпаки. Бюджетні гроші отримує лише Суспільне, причому обсяги фінансування явно не відповідають поставленим завданням. Цей холдинг змушений бути пасербом медіаринку: коштів не вистачає, техніка стара, а процедури роблять його негнучким.
Західні гроші. У цю категорію потрапляє одразу два типи медіа. Ті, хто живе коштом грантів (hromadske і "Громадське радіо"), і українські редакції міжнародних холдингів ("Радіо Свобода", Deutsche Welle, "Голос Америки"). Теоретично вони можуть дозволити собі не шукати рекламодавців, не гнатися за кількістю на шкоду якості й не орієнтуватися на клікабельність. Водночас усі вони залишаються таким собі "мінімальним інформаційним прожитковим мінімумом" для українського споживача. У країні телевізора-переможця вони займають важливу, але не наріжну нішу.
Російські гроші. Найвищі зарплати, найтоксичніший контент і найодіозніша подача – ось три кити, на яких стоять ці медіа. Залежно від завдання вони можуть або просувати кремлівську картинку реальності, або руйнувати українську. Хтось займається прямою пропагандою. Хтось атакує українські наративи. Хтось занурює глядача в рукотворний хаос, руйнуючи сам концепт факту. Ретельно дібрані пропорції правди й брехні дають їм змогу відбиватися від звинувачень у заангажованості.
У міру сил вони намагаються грати в респектабельність, запрошуючи на роботу відомих медіаперсон. Прикидаються опозицією і прикриваються свободою слова. Зрештою їхнє завдання впирається в демонтаж українського суверенітету і просування порядку денного капітуляції. До того ж їхню роботу полегшують амбіції вітчизняних коментаторів, готових "ходити в телевізор" незалежно від фінального завдання медіа.
Фінансово-промислові групи. Традиційно їм належать найбільші телеканали українського ринку. У минулі роки, коли ФПГ отримувала у своє розпорядження якийсь ресурс, вона створювала ешелоновану систему його оборони, зокрема політичні партії та ЗМІ. А потім ступінь токсичності власника безпосередньо впливав на ступінь токсичності підконтрольних йому медіа.
Порядок денний кожного телеканала залежить від того, як складаються відносини його власника з владою. Одні – слідом за власником – активно беруть участь у політичних іграх. Інші намагаються освоювати бізнес-моделі. Україна залишається "телевізійною" країною, у якій більшість аудиторії отримує інформацію з телеекрана, а тому цей тип медіа і далі є основним для масової свідомості.
Аудиторія. Цей пункт об'єднує медіа, які намагаються бути бізнесом. За них платить аудиторія: або безпосередньо (через пожертвування чи підписку), або опосередковано (переглядом реклами). Проблема лише в тому, що в українській реальності такий підхід спрацьовує досить рідко. Ринок реклами убогий, конкуренція зі "ЗМІ на утриманні" висока, а читач не призвичаєний платити за контент.
До того ж український читач відносить отримання інформації до категорії "розваг" та "соціалізації", хоча насправді це історія про безпеку. У підсумку він готовий платити за свої базові потреби (за Маслоу), але не відкидає в їхній перелік "картинку реальності". Той факт, що за підсумком такого підходу країна регулярно обирає популістів і пройдисвітів, не змушує нікого вчитися на помилках.
Проблема ще й у тому, що Україна – це бідна країна Східної Європи. Один із підрахунків свідчить, що попит на якісну інформацію виникає в тих країнах, де дві третини населення мають наявний річний дохід (у системі національних рахунків визначають як загальний дохід домогосподарств, зменшений на величину прямих податків, внесків на соціальне страхування, внесків до пенсійних фондів та інших податкових відрахувань. – "ГОРДОН") $7300 (за паритетом купівельної спроможності). Причому цей пороговий дохід не має падати останні 10 років. Якщо цього правила не дотримано, то на інформації громадяни заощаджують.
Ми і далі представляємо війну в категоріях ХХ століття. Проблема в тому, що ці уявлення не мають із реальністю нічого спільного. Наші думки визначають наші вчинки, а тому перемогти нас у війні можна і без танкових клинів.
А хто платить за ваш контент?
Джерело: "Крим.Реалії"
Опубліковано з особистого дозволу автора