Одні хочуть Росію та СРСР. Інші – Європу і Захід. Але якщо копнути, то виявиться, що обидва табори хочуть добробуту і безвідповідальності
Українську державу можна багато за що не любити, але це не привід її не шанувати, зазначив журналіст Павло Казарін.
Українську державу можна багато за що не любити. Але це не привід її не шанувати.
Ми звикли до того, що прорадянська людина думає шлунком. І порівнює реальність із власною ностальгією за СРСР. Пам'ять послужливо підсовує їй спогади про молодість, дешеві продукти, "лад" і "безпеку". Ця сама пам'ять дбайливо викреслює весь негатив – і тому прорадянська людина не пам'ятає про черги і приниження, заборони й обмеження, залізну завісу й тотальний контроль. Вона порівнює Україну зі своїми уявленнями про "норму" і робить висновок, що Україна їй не потрібна.
Замість неї вона готова віддати перевагу Росії. Яка здається їй заможнішою і кращою. І на вівтар цього міфу про світле майбутнє під триколорами вона готова кинути власне сьогодення. Прорадянська людина щиро переконана, що їй сьогодні нічого втрачати. Що будь-які зміни в її житті – у цьому сценарії – можуть бути тільки на краще.
Ми вже звикли до цих людей. І навіть змирилися з тим, що раціональними аргументами достукатися до них не вийде. Зрештою, не всім дано адекватно оцінювати навколишню реальність.
Але в тому й штука, що цей діагноз стосується не тільки "прорадянських".
Тому що в Україні є чимало й тих, хто зразком для наслідування вибрав країни з іншого боку кордону. Тих, хто порівнює Україну зі Швейцарією та Німеччиною. І коли бачить контраст – готовий махнути рукою на власну країну і заявити спересердя про те, що "місце прокляте".
Вони старанно відокремлюють себе від країни. Скептично хмикають, чуючи слово "податки". Згадують лише про власні права і забувають про обов'язки. Намагаються не думати ні про що, що перебуває за порогом їхніх вхідних дверей. Вони люблять кивати на європейську якість життя і західні зарплати. На виборах голосують за "рубильник щастя". Вважають, що країна їм заборгувала – і вимагають повернення боргів. Брати готові дешевою комуналкою, недорогим розмитненням або правом не повертати банкам кредити.
Формально це два різні табори. Одні хочуть Росію та СРСР. Інші – Європу і Захід. Але якщо копнути, то виявиться, що споконвічні прагнення у них збігаються. Обидва табори хочуть добробуту і безвідповідальності. Просто перші марять придуманим радянським благоденством. А інші так само вірять у безтурботний європейський рай.
Якби на один день здійснити їхню мрію – вони б відчули себе обдуреними.
Але ці два табори ріднить і ще одна обставина. Для всіх них українська дійсність – це лише набір побутових негараздів. Себе вони сприймають як рабів цієї реальності, яким, як відомо, нічого втрачати, крім своїх ланцюгів. І тому вони впевнені, що будь-які їхні дії можуть привести лише до поліпшення їхнього побуту. Тому що "а куди вже гірше".
Вони звикли сприймати реальність як "статус-кво". Усе, що їх оточує, – як "заводські налаштування" і щось таке, що йде "за замовчуванням". Звичні деталі побуту – як "невідчужувані права", на які вони навіть забули звертати увагу. Тому що впевнені, що вони нікуди не зникнуть.
Коли вони кажуть, що Україна потребує покращення – із цим немає сенсу сперечатися. Країну і правда потрібно оптимізувати. Скорочувати корупційний податок. Підвищувати ефективність. Упроваджувати цивілізовані правила гри. Але в тому і штука, що результат буде не лише у правильного лікування. Результат буде, зокрема, і в лікарській помилці.
Українська реальність може змінитися на краще. А може і на гірше. Просто другу перспективу скептики всіх мастей відчайдушно не хочуть брати до уваги. Хоча по приклади далеко ходити не треба.
І тим, і іншим можна запропонувати поїхати у Донецьк або Луганськ. Щоб зрозуміти, який вигляд мають території, із яких іде інституційна Україна. Багато дрібниць побуту починаєш цінувати лише тоді, коли втрачаєш.
Можна увімкнути телевізор і подивитися сюжети про Венесуелу. Дізнатися, який вигляд мають гіперінфляція й дефіцит туалетного паперу. Почитати, чим загрожують розкуркулення і класова боротьба. Зрештою, можна просто відкрити підручники історії. Вивчити події 100-річної давнини. Порівняти з тими суперечками, якими рясніє нинішня Україна. Спробувати знайти відмінності.
Іноді краще сперечатися про ціну "комуналки", ніж спилювати батареї на металобрухт. Краще іронізувати з "пластмасових копів", ніж чекати, поки тебе заб'ють люди з незвичним акцентом. Краще критикувати корупцію, ніж сидіти в підвалі й збирати викуп.
Українську державу можна багато за що не любити. Але це не привід її не шанувати. ХХ століття досить безжально продемонструвало, який вигляд має доля народів, які своєї держави не втримали.
І якщо вам здається, що "гірше не буде", отже, ви просто не знаєте, якою глибокою буває кроляча нора.
Джерело: "Крим.Реалії"
Опубліковано з особистого дозволу автора