Саме закритий статус Севастополя сприяв тому, що в місті кількість кримських татар була помітно меншою, ніж в інших регіонах Криму

У моєму дитинстві ми нечасто їздили до Севастополя. У будь-якому разі, рідше, ніж в Алушту або Ялту. І річ не у відстані – зрештою, від мого Сімферополя до Севастополя було ненабагато більше, ніж до ПБК. Просто це місто було закритим.

Особливий статус у міста з'явився ще в 1939 році і проіснував майже сім десятиліть. Аж до грудня 1995 року на під'їздах до Севастополя були контрольні пункти: жителів інших кримських міст пускали лише за перепустками. Причому Балаклава, яка адміністративно належала до Севастополя, була закритою навіть для самих севастопольців.

За сім десятиліть виросло кілька поколінь людей, які звиклих до цього статус-кво. Севастополь став одним із небагатьох міст в Україні, яке могло похизуватися виразною міською ідентичністю. Вона домінувала над регіональною – якщо інші жителі півострова воліли підкреслювати, що вони кримчани, то жителі міста наполягали, що вони саме севастопольці. Утім, балаклавці від них не відставали. Ступінь закритості у свідомості місцевих була безпосередньо пов'язана з рівнем елітарності.

Частково їх можна було зрозуміти. Закритість міста і статус флотської бази в радянські роки забезпечували інший рівень постачання. Іншу структуру населення. Іншу увагу з боку столиці. Навіть після 1995 року зведений бюджет Севастополя нерідко був порівнянний із бюджетом усієї Автономної Республіки Крим (або навіть перевищував його).

Ми часто говоримо, що Крим був заповідником ностальгії, але особливо це було відчутно в Севастополі. Оборонна свідомість була головним змістом усієї внутрішньої дискусії. Директори художніх музеїв навіть скаржилися, що будь-яку виставку без батальної складової залишали без уваги. Героїка двох оборон переважувала на чаші терезів будь-яке майбутнє. Самовідчуття пристаркуватого камікадзе, якого готували вмирати, але година ікс так і не настала.

У пострадянський час місту довго намагалися придумати сенс існування. Одні пропонували роль порту. Інші – туристичного центру. Але всі ідеї впиралися в Чорноморський флот. Той самий, який спочатку мав залишатися в Севастополі до 2017-го, а після Харківських угод – до 2042-го. У його розпорядженні були території і причальні стінки. Можливість впливати на бюджет та інфраструктуру. Люди у російських погонах не могли змиритися із втратою впливу, а ностальгія місцевих жителів змушувала їх знову марити про "закритий статус" та можливість "загрожувати шведу".

До речі, саме закритий статус свого часу сприяв тому, що в цьому місті кількість кримських татар була помітно меншою, ніж в інших регіонах півострова. Репатріація припала на першу половину 90-х, а в ці роки місто все ще було закритим для приїжджих з інших міст. Кримські татари змушені були селитися в інших місцях – і до моменту анексії їх сумарна частка в Севастополі коливалася в районі 5%. Тоді як загалом у Криму їх кількість сягала 13%.

У підсумку острівцем проукраїнських настроїв у місті вважали Військово-морські сили України. Які на тлі російського флоту завжди виглядали пасинками. Зарплата, утримання, постачання – усе це якщо й змушувало когось залишатися патріотом України, то не завдяки, а всупереч. А потім стався 2014 рік.

Найрідкісніша номерна серія на українських дорогах сьогодні – це СН. Севастополь мав на неї право як місто особливого підпорядкування. Таких номерів і до війни було небагато, а тепер можна перерахувати на пальцях. Коли ми зустрічаємося на дорогах, то моргаємо одне одному фарами. Моїх кримських АК теж поменшало.

Я пишу це все лише тому, що соцмережі обговорюють правки в українську Конституцію. Ті самі, які прибирають всі окремі згадки про Севастополь з Основного закону. Хтось пише: давно час. Хтось говорить про правові ризики. А для мене це все – лише привід згадати про місто, у якому я не був протягом останніх п'яти років.

Я любив це місто за найкращі у Криму театри. За цілісність архітектури. За те, що це було єдине приморське місто на півострові, яке не впадало в зимовий анабіоз. Якийсь час я навіть думав про те, щоб туди переїхати. Не встиг.

Але якщо мене чогось і навчили останні п'ять років – так це того, що за минуле триматися немає жодного сенсу.

Джерело: "Крим.Реалії"

Опубліковано з особистого дозволу автора