Венесуела за багатьма параметрами нагадує Україну. У нашій країні існує точно такий самий антиелітарний запит суспільства

У Венесуелі запанувало двовладдя. З одного боку барикад – Ніколас Мадуро, який нещодавно склав присягу, його другий президентський строк має тривати до 2025 року. З іншого – лідер опозиційного венесуельського парламенту Хуан Гуайдо, який проголосив себе в.о. президента.

Мадуро підтримали Верховний суд, міністерство оборони країни і Росія. Гуайдо – президент США Дональд Трамп, а також Бразилія, Колумбія, Еквадор, Перу, Парагвай, Чилі, Аргентина, Коста-Рика і Гватемала. Вуличні протести вже призвели до перших жертв. Навряд чи хтось візьметься сьогодні сказати напевно, чим закінчиться це протистояння. Але хто б не здобув владу – йому дістанеться дуже невтішна спадщина. Та сама, що перетворила Венесуелу на стійкий мем навіть в українській політиці.

Мадуро очолив Венесуелу п'ять років тому – після смерті Уго Чавеса. Його попередник на самому початку каденції націоналізував нафтову галузь країни – під маркою турботи про пересічного громадянина. У підсумку до кінця 10-річного правління Чавеса держборг країни становив 70% ВВП, дефіцит бюджету дорівнював 13%, а болівар подешевшав щодо долара в 14 разів.

Смерть попередника Мадуро пояснив "отруєнням" і пообіцяв продовжувати його курс. На виборах він обіцяв удвічі збільшити мінімальну зарплату і пробачити співгромадянам борги за кредитами, одержаними на іпотеку та будівництво житла. Відразу після перемоги він вибив у Національної асамблеї "особливі повноваження" для себе – для боротьби з "корупцією та економічною війною". А вже в листопаді 2013-го Мадуро видав розпорядження про арешт власників роздрібних мереж із продажу електропобутових товарів. Усі товари поліція й армія розпродали за 10% від звичайної вартості. Мадуро пояснював рішення тим, що роздрібні мережі завищували вартість товарів. "Турбота про маленьку людину" в дії.

Результат не змусив себе чекати. Починаючи із 2013 року з Венесуели послідовно тікають іноземні інвестори. У березні 2013-го згорнула роботу бразильська компанія AmBew, яка виробляла пиво. У 2016-му зупинили роботу компанії Coca-Cola і McDonald's. Трохи пізніше до них приєднався американський виробник засобів особистої гігієни Kimberly-Clark.

У 2017-му компанія General Motors закрила завод і звільнила всіх співробітників. За тиждень до цього влада Венесуели націоналізувала завод GM Venezolana. У червні 2017-го роботу у Венесуелі зупинила італійська компанія Pirelli, постачальник шин для "Формули-1". До кінця року з країни пішли авіаперевізники сусідніх країн: Aerolineas Argentinas, Avianca, Aeromexico, Latam, – а також американська Delta, німецька Lufthansa і канадська Air Canada. Тимчасово припиняли свої польоти іспанська Iberia, американська United Airlines і французька Air France.

До кінця першого президентського строку Ніколаса Мадуро венесуельська валюта подешевшала у 14 тисяч разів. У березні 2018-го за $1 можна було отримати 325 тис. боліварів. А у травні того самого року – 662 тис. Якщо у 2014 році майже 80% сімей у Венесуелі щотижня купували курку і м'ясо, то до 2017-го це було не задорого лише для 40% сімей. Із молочною продукцією все було ще гірше – у 2014-му її могли собі дозволити 47% сімей, а у 2017-му – лише 19,2%. Рік тому каву могли собі дозволити лише 13,7% венесуельських сімей.

У Мадуро немає вищої освіти. Свою кар'єру він починав як водій автобуса, а продовжив – як профспілковий активіст. І з огляду на все, йому так ніхто й не пояснив, як працює сучасна економіка. Наприклад, коли у 2013 році у країні виникла криза з туалетним папером, Мадуро не придумав нічого кращого, ніж увести бійців національної гвардії на територію фабрики Manpa. Із метою "контролю виробництва та розповсюдження продукції".

На посаду міністра нафтової промисловості та директора державної нафтової компанії Petroleos de Venezuela (PDVSA) Мадуро призначив генерал-майора національної гвардії Мануеля Кеведо. Саме його вважають відповідальним за жорстоке придушення серії антиурядових протестів у Венесуелі у 2013–2014 роках. Лояльність важливіша від компетенцій. У підсумку, якщо у 2008 році у Венесуелі було зареєстровано понад 800 тис. компаній, то до літа 2017-го їхня кількість скоротилася втричі. Із країни емігрувало 3 млн осіб – 10% населення.

Під гаслами турботи про пересічного обивателя Ніколасу Мадуро вдалося знищити перспективи своєї країни. За роки правління соціалістів Венесуела з регіонального лідера перетворилася на аутсайдера, де товари дорожчають по мірі того, як ви стоїте в черзі по них. Нам може здаватися, що після такого нищівного фіаско політик приречений покинути посаду. Що елементарна споживча логіка позбавить його будь-яких перспектив. Виявилося, що ні.

На дострокових виборах Ніколас Мадуро все одно здобув 68% голосів – нехай навіть за явки менше ніж 50%. І річ не тільки в тому, що Мадуро використовує гасла "обложеної фортеці", яка тримає оборону проти "західного світу". І не тільки в тому, що цей світ, за словами президента Венесуели, оголосив Каракасу "економічну війну". Причина навіть не в тому, що головних опонентів Мадуро було позбавлено можливості брати участь у виборах. Є і ще одна причина. Ніколас Мадуро, як і Уго Чавес, осідлав антиелітарні настрої. Ті самі, які приваблюють під його знамена бідняків із вулиці. Опозиція орієнтується на середній клас, але його явно недостатньо для чисельної переваги на виборах.

Свого часу Чавес здобув перемогу, обіцяючи громадянам боротьбу з корупцією та зловживаннями політичних еліт, а також конституційну реформу. А Мадуро точно так само проголошує ідеї соціальної справедливості й рівності. Ігноруючи всі правила, за якими працює економіка в сучасному світі.

Ми звикли сприймати Венесуелу через кому з тими країнами, які виступають у ролі опонентів Заходу. Пам'ятаємо про дружбу венесуельського президента з російським. Але в тому і штука, що Венесуела за багатьма параметрами нагадує Україну. У нашій країні існує точно такий самий антиелітарний запит. Утома від корупції та зловживань породжує попит на "нові обличчя". Утома від повільних і половинчастих реформ породжує попит на "надзвичайні" та "рішучі" кроки. Українське суспільство вагітне тим політичним запитом, на який поспішають дати відповідь політики. У підсумку ми чуємо обіцянки зменшити зарплати керівників держкомпаній.

Заклики повернути контроль над Нацбанком державі і поставити туди "патріотичну і мужню людину". Звернення до виборців із проханням самим сформувати президентську стратегію. А будь-яка спроба критики таких ідей натикається на звинувачення в роботі на владу.

Утім, Україна не самотня в цьому запиті. Запити на "справедливість" та "антиелітарність" зробили можливими Дональда Трампа і Brexit, Орбана в Угорщині і Качинського в Польщі, "жовті жилети" у Франції й ультраправу Австрійську партію свободи. Відмінність лише в тому, що Україна не має і десятої частки тієї стабільності, яка властива її товаришам по нещастю.

Люди – не калькулятори. На виборчих дільницях часто голосують не розумом, а серцем – і на перемогу можуть розраховувати ті, хто зумів продати виборцю мрію. П'ять років тому це вдалося зробити чинному президенту. А кому вдасться зірвати джекпот на цих виборах, ми дізнаємося тільки навесні. Залишається лише сподіватися, що цю мрію переможець потім не стане втілювати в життя.

Ніхто не скаже напевно, яка доля чекає на Венесуелу. Але її минуле в будь-якому разі не дарує надій на світле майбутнє. Протягом 15 років ця країна доводила світу головне – не буває рівності в багатстві. Буває лише рівність у злиднях.

Джерело: "Українська правда"