Маю новий досвід: мало кому доводилося бачити сина, у якого замість руки просочується кров через перев'язки

Про геройство, заслужене чи вистраждане. Я завжди намагаюся бути чесним. Або щирим. Бо все ж таки всі-всі свої думки висловлювати чесно – це ознака або інфантильності, або хвороби, або ще чогось. Ну все одно щось ми приховуємо ж? Ну хоча б, що я люблю ковбасу з медом, чого соціум не сприймає. То краще любити тихо. Не говориш про це – то це вже нечесно?

Багато слів. Але зараз такий у мене етап. І є час, доки їду з одного обласного центру до іншого, де працює моя знімальна група над сюжетом, а я – автор. У мене вперше досвід дистанційного знімання сюжетів. Але він виник через інший новий досвід: мало кому з батьків доводилося бачити сина, у якого замість красивої богатирської правиці кров просочується через перев'язки.

Я не хочу жалю. Я швидше намагаюся розібратися у своїх відчуттях, бо останні дні від понеділка на себе залишалися лише ридання, які не треба бачити нікому.

Ми не збиралися оприлюднювати трагедію. Принаймні я. Це його, Ярослава, історія. І він прийняв рішення пунктирно обмалювати ситуацію у своїх соцмережах. Без деталей. Але із красномовним фото. Потім він сам дивувався, що все ж таки виклав пост, бо настрій у нього мінливий. Відповідно стану. А я зробив перепост (а ви не зробили б, коли інформація вже в інтернеті?). Не для хайпу, а для фіксації моменту, якому насправді вже не один день. Учорашній вечір "палав" в інформпросторі новиною про "героя". Мені ніколи було заглиблюватися в резонанс, бо насправді біля сина чимало роботи. Він вчиться жити по-новому. Головне, він цього прагне. Через біль, який я, боягуз, навіть уявити собі не можу. Але все одно хвилі любові від розчулених людей ми відчули одразу.

Ярик сказав: "Я ж не герой!" Дійсно, він не встиг наробити подвигів і не думав навіть про це. Він хотів (і хоче) бути ефективним для свого підрозділу в тому, що вміє і знає: галузі медіа. На сучасній війні це теж потрібна функція. І ми вдвох, навіть учотирьох – мама й сестра також ошелешені, – не до кінця сприймаємо новий статус "героя", що виник так зненацька. Я ж за чесність, розумієте? Ярик не встиг знищити БТР, убити сотню ворогів, ще щось таке епічне здійснити. Тому в нього виникають певні вагання совіснісні, хоча болю й без них вистачає по вінця.

Я шукаю секрет неочікуваної слави в іншому. Цей хлопець дивовижно стійко сприйняв удар долі (насправді не долі, а цілком підлої вбивчої ворожої зброї). Він жодного разу не плакав, не жалівся, не скиглив про своє нещастя. Він підтримує інших побратимів, які вижили. І невимовно страждає за загиблими.

"Тато, я втратив друзів!" – каже мій однорукий герой зі вселенським сумом у голосі. А друзів у сина завжди було небагато. У підрозділі такі люди з'явилися швидко. І він їх устиг прийняти й полюбити! І тепер страждає, що втратив, не насолодившись дружбою.

Тому в моменті "боєць після травми" наш син – зразок. Це кажу вам я, людина, яка легко лякається і навіть від вигляду крові може втратити свідомість. Ярик після вибуху йшов із відірваною рукою в рукаві й думав, де хто з побратимів. Нехай у стані шоку, але повів себе мужньо, не здався. І в той критичний момент мислив по-режисерськи: як би це можна було зняти? Це краще, ніж панікувати й заклякти від страху на місці? Так міркую я, не експерт у психології стресу.

От у цьому він – герой. На мій хлопський розум. Тому частково дифирамби для пораненого новобранця справедливі.

Поведінка в лікарні – окрема повість. І ми лише в передмові. Далі буде. Тепер я точно маю не лише сина, а ще й безумовного авторитета, який володіє такою експертизою, як мало хто.

Тепер про себе дорогого.

У вівторок, знаючи про сина, я на професіоналізмі провів ефір своєї рубрики "Знаю – споживаю" у "Сніданку з "1+1", після чого ми з родиною поїхали в інше місто в лікарню. В ефірі було важливо не зірватися, бо я тонкосльозий. Неля Шовкопляс запитала перед початком: "Як Ярик?" Я сказав: "Потім". Бо зараз треба видати порцію інформації про йогурти з наповнювачем. У мене вийшло. Потім була істерика в коридорі, яку дехто з колег бачив, але делікатно "не помітив". Я вдячний емпатійним людям за це!

Теж міркую: чи правильно так робити? Коли професію не відкидаєш через особисте, бо моя справа пов'язана з десятками колег, у яких свої проблеми, а разом нам треба видати контент.

От зараз я посадив Ярослава в медтранспорт. Позавчора поїхали додому дружина й донька. Я залишався поруч, бо для таких поранених надважливо – рідна душа й рука поруч, особливо на старті нового життя. REC повезуть лікувати далі, а я їду включатися у прямі ефіри, про які домовився ще місяць тому. Чи правильно так чинити? Щонайменше я знаю, що син витримає дорогу, а на місці його чекатимуть не лише медики, а й рідні люди.

Великим діячем мене описала сьогодні Даша Малахова. У період перших днів, коли нікому не варто було поплакатися про свою біду, я дійсно написав їй правду. Бо вона вміє розкладати на молекули біль інших. І отримав сьогодні такий текст, що він колись знадобиться укладачам телеенциклопедії. І правду скажу: приємно! Я почув і прочитав компліментарні коментарі не на своєму похороні, а ще у продуктивний період.

Разом із тим по-чесняку кажу: маю купу недоліків. І просто радію від роботи. Інколи – на шкоду родині. І не зміг "захистити сина", якого не уявляв таким реальним героєм, яким він став через трагічні обставини.

Трішки все сумбурно. Але відверто. Через трагедію я навіть не встиг розібратися з новою революцією. Не моя тема.

До міста ефіру – ще кілька годин. Вибачте за багато літер.

Джерело: Костянтин Грубич / Facebook

Опубліковано з особистого дозволу автора