Нинішня ситуація нагадує Кримську війну, яку Росія формально програла, але згодом усе повернула. Україна має зробити висновки

Кримська війна 2022–2023.

Метод історичних аналогій можна застосовувати з певною часткою здорового скепсису, але у цьому разі, думаю, він цілком виправданий.

Нинішні події мені дійсно нагадують Кримську війну 1853–1856 років. Не в контексті персоніфікації вини за агресію, яка в нашому випадку цілком лежить на Росії, а в частині прихованих геополітичних пружин.

Нагадаю. Кримську війну формально мотивувало бажання Туреччини денонсувати наслідки Кючук-Кайнарджійського й Адріанопольського мирних договорів, згідно з якими, Туреччина втратила низку територій, зокрема і Крим.

У 1833 році, коли Османська імерія опинилася на межі розпаду й окупації Стамбула єгиптянами, вплив Росії, згідно з Ункяр-Іскелесійським договором, став домінантним у Чорноморському регіоні.

Нагадаю, тоді в Санкт-Петербурзі марили "православним Константинополем", окупованим мусульманами, точно так само, як зараз марять Києвом, "окупованим  політичним українством" (новий пропагандистський фрейм у РФ).

У геополітичній парадигмі РФ "політичне українство" стало таким самим жупелом, як і "османська загроза". До речі, у розумінні росіян за обома явищами стояли, як кажуть у московських телевізійних студіях, "англосакси".

У підсумку і тоді, і зараз почали рухатися глобальні геополітичні пружини, лише у XIX столітті вони оберталися навколо Туреччини, а зараз –  навколо України.

Театр дій, або глобальна шахівниця – Чорноморський регіон.

До коаліції країн, які підтримали Туреччину, входили всі головні європейські геополітичні гравці: Франція, Великобританія, Сардинія (читай, Італія) і навіть Австрія, яку пов'язували з Росією до цього узи "Священного союзу".

Британський лорд Пальмерстон, який курирував політику імперії, у листі лорду Джону Расселу зазначав: "Аландські острови та Фінляндія повертаються Швеції; Прибалтійський край відходить до Пруссії; Королівство Польське має бути відновлено як бар'єр між Росією й Німеччиною; Молдавія та Валахія й усе гирло Дунаю відходять Австрії... Крим, Черкесія і Грузія відторгаються від Росії; Крим і Грузія відходять до Туреччини, а Черкесія стає або незалежною, або пов'язаною з Туреччиною відносинами сюзеренітету".

Нинішній геополітичний розклад частково нагадує вказану вище конструкцію: Фінляндію і Швецію включено (/ у процесі включення) в НАТО.

Роль буфера виконує вже не Польща, а Україна. Деокупацію Криму розглядають як кінцеву мету війни (лише тепер на користь України, а не Туреччини). Визнають незалежність Ічкерії. Лунають заклики до Грузії долучитися до війни.

Вдаватися в перипетії Кримської війни не буду, зупинюся на наслідках.

Формально Росія програла і навіть утратила Севастополь. Але згодом усе повернула і навіть завдала Туреччині нищівної поразки в Болгарській війні (Туреччині тоді вже ніхто не допомагав).

Сама Туреччина після війни внаслідок зростання боргів, узятих на ведення кримської кампанії (позика на £7 млн в Англії), оголосила себе банкрутом. А потім, уже під час Першої світової, опинилася на межі розпаду, від якого її врятував геній Ататюрка.

Варто зазначити, що перебіг історичного часу зараз суттєво прискорився, спресовуючи десятиліття у рік.

У цьому контексті які висновки варто зробити Україні?

На мою думку, їх три (головні):

1. Формат взаємодії наших союзників із новою Росією. Навіть загостримо. З ліберальною Росією, якщо вона прийде на зміну Росії путінській.

Як сказав нещодавно Шендерович: "Ми з Україною до першого повороту, тобто до поразки путінського режиму". А далі – "це наші хлопчики й наша країна". Або як заявляв Навальний: "Крим – не бутерброд".

А тепер уявімо, що ліберальна Росія передала західним компаніям свої ресурси, але "не передала" Україні Крим, Донбас і Приазов'я. Але водночас Москва грає за правилами західного світу.

Скажете, фантастика?

Але такий приклад уже є: окупація Туреччиною північної частини Кіпру, але Туреччина – член НАТО й кандидат на вступ у ЄС, стратегічний союзник США.

Хтось враховує зараз інтереси Кіпру? Але ж Британія була гарантом територіальної цілісності цієї острівної держави.

Для мінімізації цих ризиків уже зараз необхідно укласти з нашими західними союзниками міжнародний договір, згідно з яким питання відновлення територіальної цілісності України розглядатимуть як домінанту наших відносин, незалежно від того, який режим засідає у Кремлі.

Поки що такого стратегічного договору немає навіть у проєкті.

2. Ризик банкрутства України після війни під тягарем боргів. А свого Ататюрка в нас немає й не передбачається.

Отже, уже зараз потрібно проводити списання боргу, поки ми у фокусі міжнародної уваги. Не чекати на закінчення війни. Не повторити помилки 2015 року й реструктуризації "імені Яресько". Але тут мною вже стільки написано...

3. Імовірність внутрішньої модернізації РФ і низьких темпів модернізації України.

Після Кримської війни, уже за правління Олександра II, Росія зуміла зробити модернізаційний стрибок: будівництво залізниць, розвиток промисловості, грошова реформа, скасування кріпосного права, технічне оснащення армії. І наступну війну з Туреччиною вона виграла у 1877–1878 роках.

Чи зможе Росія провести нову модернізацію зараз? Залишу це питання відкритим.

На жаль, у нас люблять аналізувати зростання дефіциту бюджету РФ у 2023 році (що саме собою не має жодної негативної конотації для людей, які вивчають сучасні моделі бюджетування). Але не вивчають темпів зростання у промисловості РФ, у виробництві інвестиційних товарів, у переробленні, випуску готових металевих виробів, електротехніці й електроніці.

А я ці цифри вивчаю і бачу там за деякимим позиціями двозначне зростання.

Тому мене більше хвилює не вплив санкцій на РФ (хоча й це потрібно враховувати), а відсутність у нас промислової політики і мобілізаційної моделі зростання.

Головне запитання щодо цього пункту: у якому демографічному й технологічному стані будуть Росія та Україна у 2030 році, наскільки зміниться диспаритет співвідношення сил? Чи станемо ми модернізованішими в промисловому плані, ніж РФ?

Просте порівняння: у 50–60-х роках Ізраїль поступався низці арабських країн за рівнем промислової модернізації. У 70-х – був у паритеті. На тлі цього і відбувалися постійні спроби арабських союзників знищити єврейську державу: Шестиденна війна, війна на виснаження, війна Судного дня.

Із 80-х років Ізраїль суттєво випередив сусідні арабські країни за рівнем технічного розвитку і, отже, за рівнем ВПК і військових технологій. Широкомасштабні війни закінчилися.

Тобто підсумовуючи:

1. Україні потрібні гарантії наших союзників щодо незмінного тиску на РФ до моменту відновлення територіальної цілісності України, незалежно від політичного режиму у Кремлі. Гарантії мають бути у формі повноцінного міжнародного договору зі США, Францією, Великобританією, Німеччиною, Туреччиною, Польщею, Італією.

2. Необхідно терміново провести переговори щодо списання державного боргу України. Параметри цієї угоди я неодноразово згадував у своїх статтях: списання 50% боргу, реструктуризація на 15 років решти 50%, зниження ставки за купоном до 2–3%.

3. Україні потрібен план промислової модернізації та демографічного відновлення на найближчі 10 років.

Адже наступна реперна точка історії може бути вже за п'ять – сім років.

Джерело: Алексей Кущ / Facebook