Мені зрозуміла спроба відокремити нашу культуру від будь-якої "ненашості". Але наша побутова культура вже давно інтернаціональна

Напишу дуже важливий для мене пост про національну та інтернаціональну культуру. Це те, що я сформулювала насамперед собі для себе (і не без впливу скандалу навколо В'ятровича і Портникова, який примкнув до нього).

Є національна культура. І вона дуже потребує вивчення і захисту, оскільки багато речей – свята, традиції, оповіді – зникають зараз просто у нас на очах, як рідкісні метелики. Тому у своїй книзі "Чарівні традиції українок" мені особисто було так важливо скрупульозно відокремити нашу культуру від будь-якої іншої, не плутати наших традицій, наприклад традицій святочних ворожінь, із традиціями найближчих сусідів.

Чому? Тому, що лише вичленувавши це ядро, ми можемо побачити себе у дзеркалі – зрозуміти свою суть. (Типовий приклад – свято Колодій, яке існувало у багатьох країнах, але лише у нас ним заправляли винятково жінки! І це вже наша особливість).

Тому мені загалом дуже зрозуміла спроба відокремити нашу культуру від будь-якої "ненашості". Але те, що можливе і навіть необхідне в науковому дослідженні, нереальне і загрожує у звичайному побутовому житті. Бо наша побутова культура вже дуже давно інтернаціональна.

Типовий приклад – Новий рік із ялинкою. Я ніяк не могла його згадати в "Чарівних традиціях українок" серед інших свят. Адже український Новий рік – це Василь і Маланка, усі наші новорічні традиції прив'язані саме до цих двох днів у святцях, і з цим уже нічого не вдієш.

Ялинка прийшла до нас із Німеччини, і треба спокійно усвідомлювати, що первинно вона – не наша. І це однозначно привід максимально популяризувати наше свято – Щедрий вечір Василя та Маланки! Але, погодьтеся, це вочевидь не привід скасовувати головну ялинку країни і відмовлятися ставити ялинку в себе вдома. Та й чи можна вважати її зовсім не нашою через 100 років святкування і сімейних ялинкових традицій, які передають із покоління в покоління?

Ялинка – простий приклад того, як спочатку не наше (те, що не виростає із традицій українського народу) стає нашим – і в цьому немає жодної трагедії.

І потрібно настільки ж спокійно розуміти, що будь-яка культура багато в чому складається із запозичень. Вивчаючи зараз народні свята та традиції України, я дуже чітко бачу, як вони видозмінюються залежно від прилеглого кордону. На заході вони одні, на сході – інші (цікаво, що найнезвичайніші українські традиції живуть неподалік від кордонів Білорусі). Починаючи від стародавньої Русі, наша міфологія запозичила дуже багато у скандинавів, германців, болгар тощо. І треба спокійно сприймати ці запозичення... і водночас – це найцікавіше! – відстежувати, як загальні традиції, світові міфологічні сюжети трансформувалися на нашій землі і ставали вже нашими.

Усе це, здавалося б, спільне місце... Але зараз, коли деякі особливо затяті шукачі правди намагаються навіть не відокремити, а категорично відрубати "наше" від "ненашого", можна довідділятися до самого скелета і з жахом з'ясувати, що і череп скелета в тебе не зовсім наш за формою. Потрібно абсолютно спокійно зрозуміти, що в культурі є дуже багато пластів, де наше і не наше зливається в єдиний живий і вже нероздільний організм.

Потрібно настільки ж тверезо розуміти, що в побутовому житті людей 18-го року XXI століття відокремити власне українське від минулого повністю (!) уже неможливо, і, порушуючи цю тему як прапор, дуже небезпечно робити із прапора меч, який уражає і розсікає!

П.С. І так, особисто я продовжу відокремлювати наше від не нашого, але винятково у своїх дослідженнях, у пошуку найдавніших пластів наших свят... і буду реконструювати їх, реанімувати і популяризувати в міру моїх скромних сил.

Видихну... я це сказала!

Джерело: Lada Luzina / Facebook