Кремль сам завершив славний час, коли можна було смикати Захід за хвіст із впевненістю, що брезкла цивілізація не здатна на відповідь

Застрягли. Ще як застрягли!

Може виникнути враження, що ми все ще живемо в постмодернізмі. Коли немає відмінностей між протилежностями – між правдою і брехнею, справедливим і несправедливим, правом і безправ'ям. Коли незрозуміло, що реальність, а що імітація. Немає принципів і правил. Усе перетворюється на знущання над логікою і змістом.

Ось кілька прикладів російського постмодернізму: Петербурзький міжнародний економічний форум і "справа Калве"; путінський технологічний "прорив" за конфронтації із Заходом; державність держави під санкціями; громадські палати і рада при президенті з прав людини, як обрамлення єдиновладдя.

Ось нещодавно президент Путін виступив на з'їзді Російського союзу промисловців і підприємців у класичному дусі постмодерну, кажучи про те, що влада бачить "у представниках ділової спільноти Росії важливих, ефективних, надійних партнерів у розв′язанні головних завдань національного розвитку". А втім, за останні п'ять років за економічними статтями КК РФ засуджено понад 220 тис. осіб. Водночас за цей самий час кількість порушених кримінальних справ сягає 900 тис. (проте кількість виправдувальних вироків щорічно не перевищує 2%). От вам і "важливі партнери".

Утім, і західний світ кілька десятиліть живе, розмиваючи свою ідеологію і норми. Іронія в тому, що розпад СРСР і зникнення альтернативи призвели до того, що ліберальні демократії припинили турбуватися про цінності. Для Росії настав золотий вік інтеграції еліти "в Захід" за збереження системи, ворожої Заходу. Російський Лондонград і Михайло Фрідман як найбагатший житель Лондона – це спадщина постмодерну.

"НашКрим" зруйнував комфортну для багатьох – і там, і тут – відносність. Західні санкції нас виштовхують із зони спокою, де можна було обходити правила за сприяння створеної самим Заходом лобістської машини. Обходити – до взаємного задоволення. Засудження у США Пола Манафорта, короля лобістів, які обслуговують клептократії, означає удар по світовому "ландромату". Тепер уся сфера обслуговування світових "пралень" задумається, як їй займатися своєю справою далі.

Скандал із "Тройкой Диалогом", що викликав падіння акцій найбільших західних банків, свідчить не тільки про те, що Росія стала токсичною. Це вже нове попередження про те, що гравці епохи постмодерну, зокрема й західні фінансові регулятори, будуть платити за свої тодішні успіхи. І в цю ціну ввійде не тільки обнулення колишніх репутацій, але й відмова світових фінансових інститутів мати з Росією справу.

Настає час чорно-білого пейзажу – "хто не з нами, той проти нас". І жодних відтінків сірого. Схильні до компромісів європейці, звісно, будуть намагатися зберегти розмитість правил. Але їм навряд чи вдасться уникнути пресингу з боку світового поліцейського, який хоче піти на спочинок. Але ніяк не може. Ось зараз ми можемо спостерігати, як США намагаються змусити Європу і, насамперед, Німеччину відмовитися від "Північного потоку – 2".

Для Росії починається нова геополітика. Парадокс у тому, що Кремль сам завершив славний час, коли можна було смикати Захід за хвіст із впевненістю, що брезкла цивілізація не здатна на відповідь. Помилка гідна потрапити в підручники як приклад грандіозного політичного провалу. Нічого страшного, заспокоюють нас прокремлівські спостерігачі. Так, Росія тепер на самоті. Але Росія може опанувати нову місію – стати посередником між Заходом і Сходом. І хто, скажіть, погодиться на посередництво самотньої держави, яка дрейфує в незрозумілому напрямку?

У Заходу немає ідеології і він готовий до угод, це те, що нам потрібно, – переконують оптимісти... Але, по-перше, у Заходу з'явилася ідея єднання проти Росії. По-друге, що ми можемо запропонувати Заходу як угоду, не втрачаючи обличчя? Ми вступаємо в багатополярний світ, і Росія готова стати одним із його полюсів, не вгамовується мейнстрім. Але цей світ означає жорстку боротьбу, і які в Росії шанси її виграти за ресурсів, що тікають, і небажання населення жертвувати тим малим, що у нього залишилося? І хто готовий стати російської "галактикою", якщо навіть Лукашенко почав атакувати?

Усередині країни теж починається нова епоха. Влада виповзає із сірої зони, коли можна було існувати завдяки жонглюванню правилами. І де було так чудово жити! Фейкові інститути продовжують існувати, але, швидше, як комічна валіза без ручки. Влада, явно розуміючи, що "відтінки сірого" загрожують втратою контролю над реальністю, що розповзається, не знайшли нічого кращого, ніж витягти з музею репресивний каток.

Владу зрозуміти можна: а як інакше керувати країною в ситуації її конфронтації із Заходом і щораз більшого невдоволення народу? Доводиться повертатися до силового натиску, зокрема й тиснути еліту, яка розперезалася. Доводиться пропонувати народу "національні проекти" як мобілізаційну ідею. Щоправда, коштом згортання своїх соціальних зобов'язань. А що ще придумати? Для військового патріотизму потрібен серйозніший імпульс, ніж остогидлий гавкіт "про Україну" в телеящику.

Проблема, однак, у тому, що модель Росії, що "заглиблюється в себе", може функціонувати тільки за скидання лушпиння постмодерну (разом із шарами, які його обслуговували) і повернення до тоталітаризму, особистої диктатури, однодумності, впровадження незаперечної ідеології, масових репресій та безумовного підкорення. Тільки так і не інакше!

Але чи може влада, яка привчила всіх до обманок і сама стала уособленням фейку, повернутися до репресивно-командної системи? Уже не питаю, чи може остання очолити "прорив" Росії до всього найкращого. І як консолідувати народ навколо влади за деградації мобілізаційного механізму, який у захваті зайнятий набиванням власної кишені? Коротше, застрягли. Ще як застрягли!

P.S. І ще: хто більше заважатиме Росії виходити з цього глухого кута – ті, хто намагається перейти до репресивного управління, чи ті, хто дискредитував принципи своєю участю в їх імітації? Останнім буде важкувато зберегти репутацію "білих і пухнастих", залишаючись у ролі гірлянди на репресивній вертикалі...

Джерело: Лилия Шевцова / Facebook

Опубліковано з особистого дозволу автора