Жахливішої війни, дай бог і Байден, ми, напевно, уникнемо. А ось з уповільненою приречені, здається, жити ще довгі роки

Коли спостерігаєш за тим, як Захід кинувся запевняти Україну у своїх почуттях, президент отримує дзвінки, запевнення і зустрічі поза графіком із найважливішими особами світової політики, просто гордість бере. Адже країна ми ого-го!

Коли думаєш про те, який привід для прояву цієї міжнародної солідарності, стає сумно: нам усього лише бажають успіху й обіцяють допомагати, щоб війна, яка вже йде, не розгорнулася у війну ще більш жахливу. Жахливішої, ми, дай бог і Байден, напевно, уникнемо, а з уповільненою приречені, здається, жити ще довгі роки. І увага до нас приковується виключно через можливе переростання рутинного неблагополуччя в надзвичайне. Якихось радісних новин або тих, що викликають приємне здивування, від України і не чекають. Країна-проблема.

Серед чинників, які обумовлюють нашу невідбутну проблемність, зараз дуже яскраво виділяється Росія. Сусідка зі сходу і сама толком не живе, не в змозі переварити свої величезні простори, хронічну соціально-економічну недорозвиненість і культурно-історичну скривдженість, і активно заважає жити оточенню. Україні заважає з особливою жорстокістю, яка в якийсь момент несподівано легко перейшла в готовність проливати кров. Особисто готові це робити не всі росіяни, деяка меншість глибоко внутрішньо проти, але інші здебільшого мовчазно байдужі. Життя-онуча, свого не шкода, а чужого й поготів чого жаліти.

Із цією бідою з боку сонця, що сходить, а з деяких нехороших часів і з півдня, а зовсім недавно з'ясувалося, що, мабуть, і з півночі, доводиться мати справу як усій Україні, так і всякому її керівництву, яких би політичних переконань або їх відсутністю воно не було. Отримав владу? Отримай у навантаження більшу біду – підлого сусіда, тепер ще й на нашій території. Ні розв'язати цю проблему разом, ні проігнорувати. Будь-яка модель державної політики України повинна враховувати факт життя пліч-о-пліч із бідою, та так, щоб і життя не припинялося, а може, якимось чином поліпшувалося, і щоб біда не розросталася.

Інша проблема, із якою Україні по-любому жити, хоча хотілося б жити без неї, – це те, що робить її місцями невідмітною від Росії. Зеленський недавно красиво сказав: "Реальність така, що сьогодні, після анексії Криму та агресії на Донбасі, зі спільного у нас залишилося тільки одне – це державний кордон. 2295 кілометрів і 400 метрів". Якби справа йшла так, можна було б зітхнути з полегшенням, але, крім спільного кордону, у нас довга спільна історія, що дала багато в чому схожі соціальні результати, що особливо помітно проявляється у громадських практиках.

Наприклад, у нас не вважається гріхом злодійство, аби не спіймали, а починаючи з деяких масштабів воно шанується як гідність. Соціальні ліфти чомусь особливо легко піднімають сірих і підлих. Ми так само недовірливі один до одного, як і росіяни у своїй величезній більшості, і солідарність – опція, що вкрай рідко працює. Закон у нас, як дишло. Громадяни так само страждають, ні, насолоджуються вивченою безпорадністю. Якщо ті росіяни, які професійно ненавидять українців, ненавидять у нас інших, незалежних, вільних, то ті українці, які професійно ненавидять росіян, терпіти в них не можуть самих себе, власне безсилля, нездатність відірватися від дзеркала, у яке хочеться безперервно плювати.

І ця обставина так само намертво вбудована в пакет вихідних умов, із яким доводиться мати справу будь-якому українському керівництву. Не змінивши його, неможливо піти на безпечну цивілізаційну дистанцію з першою проблемою – бідою-Росією під боком. Але ж і ті, перед ким стоїть завдання міняти, – самі носії другої проблеми, вбивчої подібності із сусідом. Не змінивши себе, не усвідомивши навіть необхідність такої зміни, що здатна змінити така влада? Ось вони і не змінюють. Ми не змінюємо.

Джерело: "Слово і діло"

Опубліковано з особистого дозволу автора