На наших очах зникає зміст президентських дебатів у США. Спостерігати за ними навіть дещо соромно, як за бійкою нетверезих мужиків

Язик не повертається сказати, що на перших президентських дебатах у США відбулося щось надзвичайне. Усе, що було відомо про Трампа і від Трампа, було продемонстровано, тільки зі сцени, на якій розташовувалися кандидати, а не з президентського Twitter. Заздалегідь було очевидно, що він, будучи почесним спойлером, постарається вивести із себе Байдена і не дати тому виразно виступити, так і сталося.

Не сталося двох інших важливих речей: по-перше, кандидат від демократів не "поплив" під натиском традиційного трампового булінгу, Джо виявився зовсім не сонним, по-друге, не побачив причин, чому б часом самому не піти на рівень ярликів і образ. І якщо перше говорить на користь Джо Байдена, то друге викликає смуток-печаль. "Ти б закрив рота, чуваче!", "клоун", "брехун" – усі ці випади можна зрозуміти, враховуючи вкрай неприємну, дратівливу манеру Дональда Трампа, який свідомо дратує опонента, але в тому і справа, що Байден не втратив холоднокровності і відважував свої словесні ляпаси абсолютно навмисно.

Розставляючи оцінки учасникам дебатів, багато американських коментаторів не приховують свого розчарування чи навіть жаху від побаченого і почутого. За 60 років теледебати перетворилися у Сполучених Штатах у важливий елемент передвиборчої процедури, а на фінальному етапі перегонів – чи не у священнодійство, під час якого добірні лідери своїх партій дискутують із найважливіших суспільних питань. Сам статус кандидата в керівники провідна світова компанія сили або чинного керівника змушує якось тримати спинку прямою, думки ясними, слова чистими. Звичайно, це, по суті, перепалка, але саме вишуканість засобів перетворювала її в завершальний тритуровий тест на "президентськість".

І ось на наших очах зникає благородна форма, а з нею і зміст президентських дебатів. Спостерігати за ними навіть дещо соромно, як за бійкою нетверезих мужиків. Хтось із них б'є сильніше, у когось сильніше розбитий ніс, жалюгідно сповзли штани та розірвано комір. Напевно, можна роздати якісь бали за техніку і художню сторону виконання, підрахувати кількість нанесених ударів і пропущених, але найбільше хочеться розбачити побачене.

Штати з їх, здавалося, ретельно продуманими та збудованими інститутами були й залишаються зразком для наслідування для молодих, незрілих демократій, але віднедавна не полишає відчуття, що це вони нас для чогось наслідують, причому з властивою їм масштабністю. Прагнення до політичної перемоги виключно шляхом множення на нуль конкурентів веде до того, що кругом нікого, крім нулів, не залишається, і всі суперечки між ними йдуть про те, хто більший і кругліший нуль. Нинішня кампанія з місцевих виборів дуже наочно це демонструє.

Політика хайпу у своїх межах – це політика відсутності будь-якого сенсу. Сенс, що відпав через непотрібність, не залишається валятися поруч, під рукою, поки про нього знову згадають, а просто зникає, і знайти його буває вже неможливо. Штати – не факт, але можливо – мають шанс виправити ситуацію після нинішніх виборів. Наш шанс десь за горизонтом: чи то є, чи то вже немає.

Джерело: "Слово і діло"

Опубліковано з особистого дозволу автора