Путін дуже розраховував на цю зиму, а вона, стерво, намагалася його не підвести. Але нічого не вийшло

П'ята весна.

Дивовижні відчуття дарує весна 2026 року. З одного боку, у війну втягнулися так, що, здається, вона буде завжди, вже й не дуже зрозуміло, як може бути інакше: тривоги, удари, відключення, новини з фронту, повідомлення з "переговорного треку", президент дякує "кожному й кожній" й окремо – президенту Трампу – усе це знову, знову й знову. Повсякденність.

Але при цьому ловиш себе на тому, що весна, яка за інших обставин прийшла б у будь-якому разі, цього разу настала ніби завдяки людським зусиллям, і це породжує почуття перемоги. Полегшення з переходом від воєнної зими до воєнної весни виникало й у колишні роки, але зараз чомусь особливо сильні конотації саме перемоги. І в цієї дораціональної, на рівні спинного мозку, радості є цілком раціональні підстави.

Путін дуже розраховував на цю зиму, і вона, стерво, намагалася його не підвести, накручуючи давно забуті морози. Показово "погасити" Україну, заморозити її – ця ціль була така бажана і близька, і неквапливість українських чиновників щодо зменшення вразливості життєзабезпечувальної інфраструктури грала йому на руку, і ракет накопичили, і дрони вдосконалили, але нічого не вийшло. Зробили боляче тисячам людей, зіпсували життя мільйонам, але зупинити його, життя, не змогли, як і вимкнути з мережі.

Неквапливість одних була компенсована героїзмом і важкою невтомною працею інших, світло весняного сонця Україна зустрічає своїм світлом, і зовсім не схоже, що доля через рік надасть кремлівському упирю інший такий шанс. Крах зимового 2025/2026 цілком стає в один ряд із катастрофою, що спіткала "Кидок мангуста" у лютому – березні 2022 року.

Фронт також не підвів. Після неприємних осінніх новин з-під Добропілля, Гуляйполя й Покровська сили оборони України показали цієї зими не згаслу здатність до системних тактичних контрударів, а історія з Куп'янськом, взяття якого російські генерали кілька разів продали Путіну, назавжди увійде до незабутніх досягнень "визволителів". Характер бойових дій, як і раніше, вкрай важких, не дає можливості розмірковувати про нашу військову перемогу, але про провал противника, задуми якого регулярно руйнують, – цілком. Попереду п'ятий рік великої війни й 12-й – війни довгої, а росіянам усе ще не вдається відкусити Донецьку область.

Дратівливим для Кремля тлом з початком весни є ізраїльсько-американська операція з усунення режиму аятол, і вона наочно показує різницю між міццю по-справжньому могутніх у військовому відношенні країн і Росії, яка чомусь претендує на місце у вищій глобальній лізі, але змушена покладатися не на тотальну перевагу в повітрі, а на успіх тактики малих піхотних груп, які дохнуть у промислових масштабах. Усе, на чому тримається путінська пиха, – це ядерна зброя.

На ній же тримається певна впевненість, що з ним, великим російським вождем, не вчинять, як із Мадуро чи з Хаменеї, але й вона, здається, вже похитнулася: перехід від переговорів до мордобою в обох випадках був майже миттєвим, без напівтонів. Путін, звичайно, на особливому рахунку у Трампа, але хіба можна комусь вірити, тим більше після такого поводження з найвищим керівництвом милих Путіну режимів? Нікому не вірити – це наріжний камінь путінського правління, запорука його виживання, і параноя тільки наростатиме, обертаючись насамперед знущаннями зі свого безсловесного народу й чиновницької "чого бажаєте?" обслуги. Росія дедалі більше занурюється у хтонь.

Ніхто вам не скаже, чи наступна весна буде мирною, а якщо і скаже, то не тому, що знає, а тому, що сподівається. Ніхто не знає. Як ніхто в Україні на індивідуальному рівні не знає, чи вдасться її побачити. Такі обставини. Але точно відомо, що Україна побачить і що кожна весна наближає кінець Путіна. Кожен новий день, нова година. Весною це відчуваєш особливо, а цієї весни – гостріше, ніж будь-коли.

Джерело: "Слово і діло"