Моя військова служба закінчилася. Не з моєї волі

На службі складно знайти справедливість, зате легко знайти своїх.

Пишу цей текст усім своїм і тим, хто підтримував.

Моя військова служба закінчилася. Не з моєї волі, не тоді, коли я цього хотів, і не в той спосіб, на який заслуговував. Я щиро шкодую, що не можу пояснити всього, як воно було насправді, і що справедливість, якої прагнув, залишилася десь між рядків. Але я напишу настільки чесно, наскільки можу сьогодні.

Уперше я пішов воювати 2015 року, бойові були у Нью-Йорку і промзоні Авдіївки. Повернувся живим, демобілізувався восени 2016-го, але війна залишилася в мені. У березні 2022 року я знову прийшов до війська – не тому, що не було вибору, а тому, що інакше не міг: там були свої, ті, кого я не залишив тоді й не залишу ніколи.

5 червня 2022 року я отримав поранення, після якого мав залишитися поза строєм – мені вирізали частину лобної долі мозку й око, я назавжди втратив відчуття запахів і пізніше отримав статус особи з інвалідністю. Формально я міг не повертатися, мав на це всі підстави, довідки, дозволи й навіть співчуття тих самих своїх.

Але ті, хто був там, розуміють, як це працює насправді. Є тиша, яку не витримуєш у місті, бо вона несправжня. Там, серед своїх, ти відчуваєш поруч людей, що дихають тим самим пилом, дивляться в ту саму темряву і тримають цю лінію, ніби вона остання у світі. І коли тебе звідти виривають, усередині залишається щось недоговорене, ніби ти пішов посеред розмови. Я повернувся не для того, щоб довести щось іншим. Просто хотів знову бути серед своїх – тих, хто не питає, чому ти повернувся, бо сам би зробив так само.

Я дослужився до звання майора і виконував завдання служби до останніх днів. Частина з них назавжди залишиться між тими, хто був поруч, без описів і пояснень; деякі й сьогодні дають мені спокій – я знаю, що вони зроблені правильно, із крутими людьми, для правильних цілей і не потребують доказів.

Виконання однієї із цих задач призвело до наказу колишнього міністра оборони звільнити мене зі служби: без пояснень, без можливості відстояти свою правоту. Усі, хто знає подробиці, розуміють, що це було несправедливо, – від моїх підлеглих, моїх безпосередніх командирів до тих, хто підписував документи. І хоча я вже казав, що на службі важко знайти справедливість, одного дня я розповім усі деталі цієї історії – спокійно, з іменами, фактами й доказами.

Я не роблю цього зараз не через страх чи лояльність, а тому, що поки є люди, які досі служать і несуть відповідальність, я не маю права підставити їх.

Зараз відчуваю лише вдячність тим, хто був поруч, і біль за те, що доводиться залишати службу. Щоб не було домислів щодо тих, із ким я служив, скажу ще раз, трохи не як військовий: я з безмежною вдячністю й ніжністю ставлюся до свого підрозділу, до командира, до кожного побратима й посестри, із ким мав честь служити. Я знаю, що, читаючи цей текст, вони – за мене. І це найбільше, що мене гріє.

Наразі я повертаюся до цивільного життя.

І хоча форма ще висить у шафі, а рука тягнеться написати командиру, для мене це не кінець служби. Служба може завершитися, але служіння – ні.

Це не означає, що я раптом стану зручним чи бездоганним. Я залишуся таким, як є, – упертим, прямим, часом різким, з усіма своїми недоліками й дивними звичками, які дратують інших, але рятують мене. Я не святий і не приклад для наслідування. Просто людина, яка була на війні й не має терпіння до фальші, дурості й показної правильності.

У цивільному житті я сконцентруюся на двох речах.

Перше. Я повертаюся до роботи в юридичній компанії "Міллер" і продовжу служіння верховенству права. Я буду керівником компанії й адвокатом. За це я вдячний партнерам Каріні Панченко й Артему-Абрахаму Крикун-Трушу, які зробили для мене більше, ніж я міг очікувати, поки мене не було, і зберегли мені місце, ніби я просто вийшов на короткий перепочинок. Від того, що після поранення я маю меншу працездатність, у мене не стане менш оплачуваною робота. І це розкіш, яка є далеко не в кожного пораненого військового. І про це – нижче.

Друге. Я продовжу правозахисну роботу у "Принципі" – організації, яку ми створили, щоб захищати військових і ветеранів. Наша місія дуже проста – захищати тих, хто захищає країну. Я безмежно вдячний команді, яка витримала й виросла, коли мене не було, продовжувала справу, не опустила рук і не втратила сенсу. Ви – неймовірні! І окремо я вдячний співзасновниці "Принципу" Любові Галан – за терпіння й віру, які не дозволили цій справі зупинитися.

У дослідженні "Принципу" "Від поранення до повернення" є така теза: "Навіть після звільнення перший час ветерани не відчувають себе до кінця цивільними й наголошують на тому, що їхня ідентичність воїна не зникає після завершення служби".

Думаю, що не зникне і моя. Я продовжую спілкуватися з побратимами й завжди буду поруч настільки, наскільки дозволятимуть обставини, сили, час і здоров'я. Нитка між нами не обривається зі звільненням чи наказом – вона тримається на трохи міцніших цінностях, ніж підписи міністрів.

Я не знаю, яким буде цей етап переходу в цивільне життя, але завершити хочу вшануванням пам'яті й подякою.

Я пам'ятатиму побратима, який загинув у момент підриву нашого автомобіля.

Дякую Байкеру, що врятував мене.

Дякую всій лікарні Мечникова, пану Андрію Сірку.

Дякую командиру й усій службі. Ви точно найкращі. Їб...нуті, але найкращі.

Дякую партнерам, які були поруч.

І дякую рідним. Без вас усе це було б неможливим.

Джерело: Masi Nayyem / Facebook

Опубліковано з особистого дозволу автора