НАТО не терпить відносних понять і видимості дій, а саме цим нині страждає наша держава G

Вступ України в НАТО – політичне питання.

У час як у Польщі починають дислокуватися бригади армій США, на сайті НАТО з’являється інформація про те, що Україна разом із Грузією, Македонією та Боснією і Герцеговиною стають аспірантами Альянсу. Можна було б сказати, що це перемога нинішньої влади, але, по-перше, нашій країні такий статус уже надавали 10 років тому, а по-друге, жодних офіційних рішень щодо цього питання немає. Відбувся такий собі дипломатичний конфуз, через який повинно бути соромно обом сторонам.

У перекладі слово "аспірант" означає "той, хто прагне". Не потрібно додаткових досліджень, щоб підтвердити, що Україна реально прагне бути повноправним членом НАТО, але цього їй не дозволяє чи то політичне безволля державного керівництва, чи то зовнішні чинники. У єдиному впевнений, що членство України в Альянсі – важливий крок нашої країни, особливо в умовах тривалої військової агресії з боку нашого анахронічно дикого сусіда – Російської Федерації.

10 років тому саміт у Бухаресті ухвалив значно амбітніше рішення – про те, що одного дня Україна вступить до Альянсу. Причому тоді, у 2008 році, це не вважали перемогою, скоріше навпаки: Київ прагнув отримати план дій щодо членства, а натомість в Альянсі пообіцяли, що і ПДЧ, і членство буде, але колись, потім.

Маємо чітко говорити, що українська влада повинна усвідомлювати усю відповідальність за роботу щодо наближення країни до НАТО. Адже на черзі перед Україною отримання плану дій щодо членства в НАТО. А для цього нам потрібно пройти доволі складний і насичений шлях, отримавши погодження з кожною країною – членом Альянсу.

Для цього країни – члени Альянсу мають повірити у готовність України до повноправного членства, у надійність держави. А з тими псевдореформами, які зараз відбуваються в нашій країні, мені не лише важко уявити як ми переконуватимемо інших у своїй надійності, а складно візуалізувати саме членство нашої держави у НАТО. Альянс не терпить відносних понять і видимості дій, а саме цим, на жаль, нині страждає наша держава. Боротьба з корупцією і ті пункти національної програми НАТО, які щороку затверджуємо, ми виконуємо на 40–50%.

Поряд із тим варто зазначити, що двері до членства в Альянсі залишаються відчиненими для будь-якої європейської країни, яка в змозі взяти на себе відповідні зобов’язання і робити внесок у безпеку євроатлантичного регіону. Так, за понад 50 років діяльності НАТО кількість країн-учасниць збільшилася із 12 до 29… Тому за нашою країною лише кілька пунктів – бажання бути в НАТО і проводити якісно реформи, так, як це відбувається в цивілізованому світі.

Кожна влада в Україні обирала тему НАТО як основну для ведення своєї зовнішньої політики. Після початку російсько-української війни кількість прихильників серед українців щодо вступу в Північноатлантичний альянс зросла в рази, бо перебування військ НАТО на території України – це червона лінія для Росії, а маючи гіркий досвід войовничості Путіна, не хотілося б, щоб Україна і надалі була буферною зоною між Сходом і Заходом, демократією та тоталітаризмом. Тому НАТО нам необхідне, але до цього питання потрібно підходити з усією відповідальністю і без окозамилювання, зі справжніми реформами, з істинними перетвореннями і чіткою самоідентифікацією, а не черговий раз жонглювати піаром і смислами.

Україна повинна бути на 100% готовою до НАТО, і лише після цього ми станемо повноправними і гідними членами Альянсу. Усе інше – міфи і гра у політику, а не процес реального державотворення.

 Джерело: "ГОРДОН"