Євросоюзу потрібно нарешті зрозуміти, що не можна невизначено довго тримати таку країну, як Україна, у передпокої нової великої Європи, що формується G

Україна може слугувати довідником про сущі та мислимі європейські хвороби. Для того, хто хоче дізнатися, на що Європа хвора сьогодні, досить просто пильніше придивитися до України.

Результати парламентських і президентських виборів характеризують як безпрецедентні. Але чи так це? Причину цього багато експертів вбачають у розчаруванні в першій пострадянській політичній генерації в Україні, яка не лише не зуміла вивести країну на шлях демократичного розвитку, але й припустила скочування країни в європейські аутсайдери, зробивши її "хворою людиною Європи". Але схожі настрої можна сьогодні спостерігати в більшості європейських країн. Крах біполярного світу явно застав зненацька європейських політиків і породив сумніви в їхній здатності розв'язувати виниклі у зв'язку із цим проблеми. Багато з них, однак, далеко не нові. Вони просто перебували в тіні того, що видавали за головну і мало не єдину проблему Європи.

Легко помітити, що українські вибори відбувалися цілком у дусі модного нині в Європі "політичного імпресіонізму". Миготіли невідомі імена кандидатів і помітні найменування партій-учасниць, які мало про що говорять виборцю . Але те саме можна було спостерігати і на виборах до Європейського парламенту, на виборах в окремих європейських країнах. У цьому розумінні Україна вже перебуває цілком у європейському політичному тренді і, можливо, демонструє дещо з найближчого європейського майбутнього. Настають великі зміни, і ні зупинити їх, ні ухилитися не вдасться.

Обрання Володимира Зелінського президентом України і приголомшливий тріумф створеної ним партії на парламентських виборах знаменували собою зміну політичних поколінь в Україні.

Але є й одна важлива відмінність ситуації в Україні і в інших, успішніших європейських країнах. Європейці задоволені тим, як просуваються справи в Європейському союзі. А в Україні – "уперше в історії вимірювань", заявив директор Соціологічної групи "Рейтинг" Олексій Антипович, – оцінювання напрямку руху держави як "правильного" переважило "неправильне". У соціологічних вимірюваннях в Україні є дві криві. Одна відображає кількість тих, хто вважав, що справи у країні рухаються у правильному напрямку, а інша – тих, хто так не вважав. "Ці криві зійшлися під час Революції гідності, але розрив однаково залишився. І ось за кілька днів до виборів у Верховну Раду ці криві нарешті перетнулися, і тепер переважним є оцінювання правильності розвитку держави – 41% на 37%. Це не просто пік, це вперше в історії", – сказав український соціолог.

Про що це свідчить? Про те, що українці – невиправні єврооптимісти? Я так не вважаю. Радше про те, що досягнуто максимально можливого ступеня політичної консолідації від протилежного. Те саме в дещо ослабленому (розведеному європейським добробутом) вигляді продемонстрували, наприклад, останні вибори до Європейського парламенту. В Україні все це має більш виражений, навіть у чомусь гротескний характер. Найбільша "заслуга тут російської політики та "донецького клану" Віктора Януковича. Спільно їм вдалося те, що до них нікому не вдавалося зробити в Україні, – консолідувати активну частину українського суспільства у категоричному неприйнятті запропонованої соціальної парадигми.

Вони спільними зусиллями відштовхнули більшість українських громадян від самої ідеї реінтеграції частини пострадянського простору під егідою Росії і на її умовах. Це повертає нас до подій 30-річної давності, коли тодішні лідери Росії та України "поховали" надії на вихід із революції зі збереженням її позитивного змісту, і чимось нагадує пристрасті, що вирують зараз навколо Brexit. "Розбіжності всередині британського істеблішменту призводять до розуміння того, – заявила керівниця Центру британських досліджень Інституту Європи РАН Олена Ананьєва, – що Великобританія підійшла до ситуації, за якої може виникнути загроза розпаду країни в разі Brexit без угоди".

Вибори ще раз продемонстрували неприйняття більшістю громадян України насильства як способу вирішення внутрішніх і зовнішніх спорів. Україна не хоче війни – ні громадянської, ні вітчизняної! Збройний конфлікт, який ось уже понад п'ять років терзає її, – не її вибір!

А якщо це так, то час із 2012 року до травня 2014 року, коли адміністрація Януковича намагалася силою розвернути Україну в протилежному напрямку, і подальші події (Майдан, гібридна війна, мілітаризація і обмеження громадянських прав та свобод) виглядають як вимушене, спровоковане зовнішніми обставинами відхилення від об'єктивної політичної парадигми. І це парадигма європейської інтеграції в найголовнішому первинному сенсі – завершити з війнами в Європі.

Україна перебуває у глобальному та європейському політичному тренді і впливає на нього. Вона, на відміну від Росії, не може не бути в ньому навіть тимчасово. Не може вона бути сателітом кого б то не було, ні засобом політичної помсти, ні розмінною монетою у чиїйсь геополітиці. Вона може бути тільки європейською в найширшому і фундаментальному розумінні цього визначення.

Європейському союзу потрібно нарешті зрозуміти, що не можна безкарно тримати таку країну, як Україна, невизначено довго в передпокої нової великої Європи, що формується. І річ тут навіть не в тому, що вона, як раніше Туреччина, може просто втомитися чекати, а в тому, що це суперечить самій ідеї об'єднаної Європи, Європи з відчиненими дверима, ставить під загрозу її майбутнє, а можливо, й не тільки її.

Джерело: "ГОРДОН"