Коли ми відкинули думку про поразку, у нас вийшло – ми домоглися свого, не маючи жодних шансів

Революції не починаються з одного поста у Facebook, за нею стоїть не почутий відчай мільйонів. Але щоразу, коли запитують, чи написав би я той самий пост сьогодні, я відповідаю, що так, написав би. Тому що через роки ще більше впевнений: якби того вогкого дощового вечора ми не вийшли на вулиці і не дали відсічі, убитих, покалічених і втрачених доль було б значно більше. Це не применшує ціни тих жертв, яких ми зазнали. Але ми могли втратити ще більше, ще одне покоління і надію на інше майбутнє.

Так, сьогодні багато хто буде говорити про розчарування і реванш. Утрати, погрози і страхи ми сприймаємо гостріше, ніж надії, досягнення і перемоги. Я не стану приховувати, що теж бачу ознаки відкату – починаючи від повсюдного повернення тих, хто сім років тому стояв по інший бік барикад, і закінчуючи регулярними спробами переглянути роль і місце тих подій.

Але в цьому немає нічого нового. В історії не було революцій, які переможені не називали б державним переворотом. Це не бозна-яка стратегія і не хитрий хід. А цілком зрозумілий відчай і обурення тих, хто змушений був поступитися.

Важливо – і це неможливо переписати ні кримінальними провадженнями, ні виступами, ні замовчуванням, ні спробами дискредитації, – що в той момент історії і в тих обставинах їхня ідея, організація і проєкт майбутнього програли нашому. Спроби заперечувати це, а тим більше переписати – це боротьба тих, хто програв із власною тінню. Залиште їм жити минулим.

Нам сьогодні важливо думати про тих, хто був того дня поруч і кого сьогодні з нами немає. І пам'ятати, що одного разу, коли ми відкинули думку про поразку, у нас вийшло – ми домоглися свого, не маючи жодних шансів і гарантій, крім нашої мрії і сліпої впевненості у праві на її реалізацію. У тих, хто вижив, має вийти і немає права в це не вірити.

Дякую всім, хто повірив тоді і продовжує вірити зараз.

Джерело: Mustafa Nayyem / Facebook

Опубліковано з особистого дозволу автора