Старі правила не працюють. Образи Матері Терези і Махатми Ганді розстріляні ракетами, зґвалтовані кадировцями, залишилися під завалами в Маріуполі, змиті водою з Каховської ГЕС

Знаєте, я вже давно хотіла проговорити свої почуття й емоції, а тут підвернулася така нагода.

Від 24 лютого я не відчувала якоїсь аж надто сильної ненависті. Такої, знаєте, від якої трясе й очі наливаються кров'ю. Мені було боляче, я втрачала дорогих людей, я весь час дуже занурена в людські страждання, але цієї лютої ненависті не було. Це трохи дивувало, бо я знаю, що здатна на це почуття. І я пояснювала це тим, що, очевидно, психіка блокує сильні почуття, щоб я не втратила ефективність.

Але, мабуть, у кожного трапляється своя межа. Моя, схоже, сталася у день підриву ГЕС. Я плакала весь вечір, потім зранку 20 хвилин у психолога, не знаходячи сили сказати ні слова. А потім різко сльози відпустили і я відчула, що якщо мені зараз дати в руки зброю і поставити переді мною росіянина (будь-якого), я можу вбити, навіть не кліпнувши.

Ясно, що у відносно мирній обстановці я цього не зроблю, бо закон, бо їхнє право на їхнє сране життя... (хоча все одно хай краще не підходять). Але це знову не та ненависть, якої я очікувала. Це просто абсолютна відсутність емпатії.

Це розлюднення мене? Так, деякою мірою. Але мене розлюднив не акулячий флешмоб, це точно. А весь той біль, у якому я й уся моя нація живе століттями.

Мені і, думаю, більшості з нас нецікаве знищення конкретного росіянина. Ми зацікавлені у знищенні їхньої ментальності, носіями якої є кожен і кожна з них. Їхньої імперської картини світу, що призвела і призводить до страждань багатьох народів.

Тому вбивство одного конкретного когось навряд чи нам приносить радість як таку. Це швидше холодний розрахунок: мінус один носій ментальності. Нічого особистого, чекаємо на акулу в пункті постійної дислокації для доповіді і нагородження. Жартую.

Насправді, як каже Світлана Валько, чиїм почуттям гумору я захоплююся, саме в гуморі українцям немає рівних, ми навіть із власних трагедій робимо меми. Це наш спосіб страждати і ненавидіти. Як на мене, не найгірший спосіб, чи не так?

Та й щоб двічі не вставати. Мене задовбало кожного разу при подібних розмовах додавати: "Вибачте за неправозахисну риторику. Ой, перепрошую, що я, нібито правозахисниця, дозволяю собі ненавидіти. Ой, вибачте, що ми, правозахисники, просимо у вас зброю. Ой, зрозумійте нас, будь ласочка, ми не хочемо сідати з росіянами за один стіл. Вибачте, але не треба нас разом нагороджувати і записувати в одні проєкти".

Просто замахало, що всі ці нібито стандарти правозахисту зобов'язують відмовлятися від своїх почуттів, своїх потреб і від свого розуміння ситуації. Уся ця награна поміркованість і "за мір ва всьом мірє" не працюють, коли тебе вбивають. І тим більше коли ти розумієш, де корінь цього зла.

Старі правила не працюють. Образи Матері Терези і Махатми Ганді, як і міжнародне право, розтоптані російською армією, розстріляні ракетами, зґвалтовані кадировцями, залишилися під завалами в Маріуполі, змиті водою з Каховської ГЕС.

Мабуть, прийшов час, коли права людини потребують люті, краплинки ненависті і трохи чорного гумору.

Джерело: Ольга Решетилова / Facebook

Опубліковано з особистого дозволу автора