Ми повинні навчитися жити один з одним, незважаючи на те, які спогади війни в нас є і який шлях пройшов кожен із нас

Один мій знайомий їхав повз Львів за кордон і зупинився в Superhumans Center. Запросила зайти в центр, випити кави й познайомитися з хлопцями. Він знітився й сказав, що зробить фотки ззовні. Потім зробив паузу і відповів: "Олю, я не піду. Там хлопці воювали за мене, втратили кінцівки, а я цивільний, їду за кордон побачити родину. Я не піду".

Я могла би взяти його за руку й завести в центр. Познайомити з пацієнтами й показати, як вони тримають каву біонічними руками, але ми так і простояли на вулиці, спостерігаючи за тим, як центр наповнювався людьми на протезах і в колісних кріслах, які мали спільні спогади, спільні травми та спільні розмови.

Нещодавно мені розповіли, що військовий приїхав на ротацію і за два тижні не зайшов додому. Ночував у друзів, провів день на блокпості, заїхав до брата, а додому – не наважився. Не знав, що будуть питати і як відповідати на ці запитання. Не вірив, що зможуть знайти спільну мову, не хотів травмувати дітей своїм виглядом і ходінням туди-сюди вночі. "Я не знаю, як з ними говорити. Я не знаю, як поводитися. Я взагалі не знаю, чи я досі належу до цього світу".

У мене є друзі, які виїхали. Вони допомогають, донатять, слідкують за новинами, але вони перервали всі зв'язки. Просто в певний момент зникли з радарів. І я навіть навчилася злитися на них, а потім випадково зав'язалася розмова з колишньою знайомою в інсті, і вона сказала, що їй некомфортно. Некомфортно навіть спостерігати за життям тут. Люди щодня пишуть про повітряні, про виживання, про якусь незламність і відсутність гарантій щодо завтра, а ти ніби в безпечному місці, тримаєш небо над головою своєї дитини й відчуття, що зрадив усіх, рятуючи своїх. "Я не знаю, з чого почати, – написала вона, – і не знаю, чи нас досі щось обʼєднує".

Уникнення. Слово, яке переслідує мене останні дні.

Два світи. Концепція, об яку я все частіше спотикаюся в розмовах.

Ніяковість. Стан, який ніби стіна росте між людьми, які мають спільні мрії, спільну мову та спільний біль.

Але давайте відверто: ми маємо навчитися жити один з одним, незважаючи на те, які спогади війни ми маємо і який шлях пройшов кожен із нас.

Ми маємо рано чи пізно повернутися додому, сісти за стіл і почати відповідати на запитання, які комусь складно навіть вичавити із себе.

Ми маємо визнати, що повітряна в телефоні за тисячі кілометрів так само болить, як і повітряна за вікном, під яку ми тут навчилися засинати.

Уникнення – це відкладання. Відкладання – це накопичення. А накопичення має свої межі. За межами накопичення – вибух, а за вибухом – руйнування.

А ми ж ніби плануємо відновлювати. Чи не так?

Джерело: Olga Rudneva / Facebook

Опубліковано з особистого дозволу автора