На ці запитання я б хотіла відповісти так, як ми всі в перший тиждень війни

Чи я зможу жити у країні, яка погодиться здатися після чотирьох років боротьби?

Чи я зможу дивитися в очі хлопцям, які втратили частину себе, захищаючи місяцями 200 м&³2; землі, якщо ми віддамо все, за що вони воювали, і ще клапоть землі, по якому їх тягнули до еваків?

Чи я зможу пояснити матері, яка поховала сина на війні, що я втомилася від блекаутів і хочу світла без перебоїв?

Чи я зможу заспокоїтися, якщо ті, хто вбивав і катував, скажуть, що це все й вони зупиняються, бо на папері стоїть їхній підпис про припинення вогню?

Чи я зможу віддати зброю, бо хтось за океаном пообіцяє вступитися за мене?

Чи я зможу підвести риску у списку поранених тіл і понівечених облич і зафіксувати це як кінець війни й початок перемир'я, бо мені кажуть, що зима буде страшніша за продовження боротьби?

Чи я зможу колись знову пити каву десь на березі Італії й пояснювати, чому я стала частиною рішення зупинитися, коли в мене ще були шанси виграти битву?

Чи я зможу знайти винного й виправдати себе, якщо через рік або два воювати підуть ті, кому зараз 14, за те, що ми не змогли відстояти зараз?

Чи я зможу лишитися тут будувати країну суперлюдей, якщо країна визнає, що суперлюди втомилися?

Відповіді на запитання залежать від того, кому ми їх ставимо.

Більше того, кому ми ставимо запитання – визначає відповіді. Отже, я питаю себе.

Запитання, які ми ставимо, і відповіді, які ми отримаємо, залежать від часу.

Я б хотіла відповісти так, як ми всі відповідали в перший тиждень війни. Але біда в тому, що через чотири роки війни ми набули сміливості, але втратили єдність.

Єдність у бажанні не просто жити в мирі, а жити в мирі на наших умовах.

Джерело: rudnieva_olga  / Instagram

Опубліковано з особистого дозволу автора