Навальному не можна завершити дебати з Гіркіним із незрозумілим результатом. Вийде, що він просто поговорив із бандитом

Проблема, яку поставив на наше обговорення Навальний, публічно заявивши про те, що готовий дебатувати з Гіркіним, – не така плоска та не така зрозуміла, як здається в першу хвилину.

Є дуже велика спокуса почати й одразу ж закінчити обговорення, просто сказавши, що Гіркін – ніякий не націоналіст, а бандит і вбивця. Він сам убивав, інших кликав убивати, радів, коли вбивці під його проводом вбивали легко та багато, публічно пишався результатами цього масового вбивства.

Це, звичайно, чиста, хоч і груба правда. Не кожен націоналіст – бандит, не кожен бандит – націоналіст, але в цих двох пересічних множинах одна ознака – точно домінантна. Якщо ми маємо справу з бандитом-націоналістом, то тут важливо саме те, що він бандит, а не що-небудь інше.

Точно так само, якщо нам раптом зустрінеться грабіжник, який закінчив музичну школу за класом тромбона, правильно все-таки буде називати його грабіжником, а не музикантом. А якщо раптом ми побачимо ґвалтівника, якому у вільний від зґвалтувань час вдалося вивести на дачі новий сорт гладіолусів, слід усе ж говорити про нього як про ґвалтівника, а не як про талановитого знавця тичинок і маточок.

Так і тут. Бандит є бандит, вбивця є вбивця, – і відволікатися на якісь філософські тонкощі та світоглядні обставини, що супроводжують вбивство, було б дивно.

Але завдання для аналізу ускладнює те, що в бандита в цьому випадку є його банда. А в цій банді – дуже різні люди, серед яких чимало і таких, які поки не встигли зробити нічого жахливого. І вся їхня участь у банді поки звелася лише до прихильності ідеям і гаслам, якими бандит прикривав свій бандитизм. Ці люди дозволили бандиту себе обманути, задурити, захопити. Але поки їхнє захоплення не виразилось у жодних реальних вчинках, властивих бандитам.

Ну ось, сказано ними скількись жахливих слів, прочитано й обговорено скількись безглуздих статейок, схвалено скількись фальшивих і брехливих промов. Але ні до чого незворотного, по-справжньому страшного справа – у їхньому персональному випадку – не дійшла.

Ці люди опинилися під впливом – а іноді під чарами – бандита, бо шукали та ніде більше не знайшли способу висловити та втілити свою відразу до кривди та підлоти світу, який їх оточує. Бандит обдурив їх. Адже бандити часто бувають ще й спритними шахраями: бо хитрість, спритність, облудність – це природна частина їхнього бандитського ремесла.

До цього місця я зрозуміло пояснюю? Добре, діти, тоді слухайте далі.

Ну так от.

Цих людей треба від бандита відвести. Треба витягти їх із банди, поки вони там ходять у прихольниках, а нічого по-справжньому бандитського наробити не встигли.

Виходить, що згода Навального на ці дебати – дуже великий ризик. Йому не можна на цих дебатах виявитися слабшим. І завершити їх із незрозумілим результатом – якось "навпіл" – теж не можна.

Бо тоді вийде, що він просто поговорив із бандитом, і ніби самою цією своєю розмовою дав бандитові на час відчути себе не вбивцею, а "нормальною людиною", із якою взагалі можлива розмова про щось, окрім убивств, які вона скоїла чи збирається скоїти. Таким результатом він фактично допоможе бандиту будувати свою банду і далі.

Але якщо виявитися на цих дебатах набагато сильнішим і відвести від бандита хоча б частину ошуканих і приваблених ним людей, – це буде велика і важлива справа. А вже на яких мотивах, на яких сюжетах для обговорення відбудеться позбавлення бандита цієї "небезнадійної" частини його банди, – не так важливо. Просто треба спробувати залишити бандита самого. Краще б узагалі самого. Особливо коли він сам наривається.

Але це небезпечна, жорстока гра. На межі допустимого ризику, зовсім на межі.

Джерело: Сергей Пархоменко / Facebook

Опубліковано з особистого дозволу автора