Коли мінкульт міг закрити нашу програму мюзик-холу, Тарапунька припечатав заступника міністра. Із ним намагалися не сперечатися

Історія сьома. Юрій Трохимович Тимошенко (Тарапунька). Здоровенькі були...

– Ти геть здурів? Я тобі викину! Де в тебе лопата? Неси! Викину, викину... Це ж живе! Це ж ялинки!

Я дав йому лопату, Юрій Трохимович віддалявся, бурмочучи щось собі під ніс, а я плентався за ним, розуміючи, що все, що він зараз бурмоче, стосується мене і це бурмотіння явно містить багато нецензурних слів.

Ми часто приїздили до мене на дачу, у Ворзель. На ділянці багато місць, які нерозривно пов'язані з іменами моїх гостей – ось ті корчі Тарапунькині, там ми годинами просиджували за картами або шахами, а он там, далеченько, горіх, посаджений Володею Дахном, а ось величезний ялівець – подарунок Михайла Ткача, а ця туя, що здіймається над колодязем, – презент Миколки Петрика. Сьогодні в самому кінці саду височіє сім ялин. Це пам'ять про неповторного Тарапуньку.

Того дня я втомився неймовірно – із ботанічного саду мені привезли цілу машину хвойних рослин: канадські ялини, ялівці, туї та... 45 малесеньких ялинок. Привезли і поїхали. А я кинувся все саджати. До кінця дня я не чув ні ніг, ні рук. Але висадив майже все, окрім семи ялинок. Я стояв, дивився на всі боки і не міг придумати, куди їх впихнути – такої кількості рослин я зроду не бачив. І тут на порозі з'явився він, мій старий друг і приголомшливий артист – Юрій Трохимович Тимошенко.

– Хєллоу! Шо робимо? Працетерапія? Нічого собі! Коли ти все це вспів? А це шо?

Він показав на купку ялинок.

– Та оце лишилися,куди їх - не знаю, мабуть, викину.

Ну, а далі ви знаєте!

Він висадив їх по колу, пролив водою і наказав стежити за ними, як за малими дітьми. Я стежив, я не дав їм загинути, так вони й ростуть досі – величні й горді, що височіють над усіма іншими деревами в саду – Тарапунькині ялинки! Усі сім! Жодна не загинула!

– Хлопці! Ви з глузду з'їхали?! Мене Юрій Трохимович приб'є, із землею зрівняє! Про що ви! Працюйте з ним!

Мій ансамбль нагально потребував гарних музикантів. Вокалістки в мене були те що треба, а ось музикантів гарних я не міг знайти. Такий колектив, про який я міг мріяти, був тільки в Тарапуньки і Штепселя. Але де вони і де я – молодий, недосвідчений, але моторошно амбітний керівник дівочого вокального ансамблю?

Змагатися з мастодонтами радянської естради мені було не до снаги. Але одного разу весь той ансамбль прийшов до мене на репетицію і... запропонував свої послуги. Я обімлів. У мозку пропливали картинки одна страшніша за іншу: ось Тарапунька ловить мене і б'є, ось він мітлою розганяє музикантів... Коротше, я відповів категоричним "ні"! Але ще за місяць вони знову прийшли – візьміть нас, нам нудно там... Зізнаюся чесно, про такий щедрий подарунок долі я і мріяти не наважувався. У мені боролися два почуття – страх і захват. І я здався.

Так одного дня я позбавив найвідомішу пару Радянського Союзу їхніх музикантів. Чи варто говорити, як я тікав, побачивши в коридорі "Укрконцерту" величезного Тимошенка?! Реально тікав. Але одного разу він схопив-таки мене за лікоть: "Ти довго ще бігатимеш від мене?! Ти шо – пацан? Давай чесно – украв? Украв. Залишив мене без музикантів? Залишив. Але ж, Ігорю, я ж доросла і досвідчена людина. Хіба ж я не розумію, що їм краще з тобою і твоїм колективом? Звичайно, розумію. Хіба ж їм все життя Юльці акомпанувати?! Бережи їх. Таких хлопців пошукати ще треба".

Від того моменту й почалася наша багаторічна дружба.

Хто жив у ті часи й мав справу з естрадою, розуміє і пам'ятає ті страшні засідання під назвою "худрада". Посадовці з ЦК, Мінкульту та інших організацій, які розумілися на естраді приблизно так само, як я на квантовій механіці, із серйозними обличчями розповідали нам, професіоналам своєї справи, як треба працювати: танцювати, складати музику, писати вірші...

Того дня в Мінкульті ухвалювали нову програму мюзик-холу. Я писав ту програму. У величезному кабінеті зібралося багато публіки, причетної до її створення. Серед них, нудьгуючи, сидів Юрій Трохимович – скільки таких "розборів польотів" він бачив на своєму віку, можна було тільки уявити. Нічого не змінювалося роками – одні й ті самі слова, фрази, зневажливе ставлення до тих, на кого ходили натовпами глядачі. Так має бути...

Ми готувалися до найгіршого – програму могли закрити просто зараз, не давши їй анінайменшого шансу. Почервонілий від емоцій, що його переповнювали, посадовець мінкульту, заступник міністра, розпинався дедалі сильніше. Він довго розповідав про те, як це все погано, не по-радянськи, мовляв, тягнемо все погане із Заходу в радянську культуру! Навіть назва якась дурнувата!

– Шо це за слово таке "мюзик-хол"?! У нас что, своих слів немає?! Нащо нам іноземщина?!

Власне, на цьому, останньому, його аргументі можна було розходитися. Усе. Крапка... Але тут у гробовій тиші, що повисла після шквалу критики, пролунав голос Тимошенка: "До речі, міністр – теж іноземне слово..."

Кабінет вибухнув. Ми реготали від душі. Так припечатав бюрократа міг дозволити собі тільки артист рівня Тарапуньки, з ним намагалися не сперечатися! Програму все ж ухвалили, не змінивши в ній нічого!

Ми багато каталися по гастролях, перетиналися на фестивалях і конкурсах, а вдома ставали просто друзями.

– Ану, заціни, композитор! Давай, по східцях нагору!

Вони із дружиною жили неподалік від мене, у самому центрі історичного Києва, на Рейтарській. Вибивши дозвіл у місцевої влади, Юрій Трохимович прилаштував до квартири горище. У це складно повірити, але він все і завжди робив своїми руками! І сходи зокрема! Я став на сходинку, що веде на другий поверх, і обімлів! Пролунав звук! Друга сходинка – звук, третя, четверта... Я почув мелодію "Вечерний звон!" Як він це зробив – можна тільки здогадуватися! Сам! Рубанком, молотком і пилкою! Неймовірно!

Я майже закінчив будівництво дачі, коли до мене заїхав Юрій Трохимович.

– Ігорю. Це шо таке ?!

– У якому сенсі – шо? Камін!

– Де камін?! Оце камін? Це, Ігорьочку, не камін! Це... як би тобі пом'якше сказати... Це гімно! Це "домєнная пєчь"! Ось як будеш у мене, я тобі покажу, як виглядає камін!

Гасла "П'ятирічку за три роки" і портрети радянських вождів – це неодмінний атрибут будь-якого посадовця часів СРСР. Тимошенко сидів у кабінеті секретаря райкому партії, слухав якісь дурниці й нудьгував. Його погляд був прикутий до гасла, що висіло не під стелею, а внизу – від середини стіни і до самої підлоги. Вражали розміри полотнища. Коли партійний працівник закінчив свою доповідь, він повернувся до Юрія Трохимовича, чекаючи на схвалення або хоч якусь реакцію. Але Тимошенко все розглядав плакат...

– Я вибачаюся. А що це за дизайнерське рішення?! Нащо ви оце тут приліпили?! Іншого місця не знайшли?

Секретар сторопів. Ось ці 30 хвилин "цікавої" розповіді про плани партії – повз вуха, а запитання про плакат?!

– Та розумієте, це ж будинок старовинний, якийсь палац був чи щось таке. І скрізь якісь буржуазні прибамбаси! Чи то люстри кришталеві, чи паркет унікальний, а тут..., – посадовець відсунув плакат, – узагалі жах! Камін! Справжній! Ну який камін у моєму кабінеті? Ось і повісили, аби його не видно було!

– Та віддайте його мені. А я вам ремонт зроблю, стіни рівнесенькі будуть. І ніякої буржуазної естетики!

– Та заради бога! Забирайте!

Так у квартирі з'явився справжній англійський чавунний камін. Пам'ятаєте, у "Пригодах Шерлока Холмса" друзі сидять і палять у каміні білий черевик Ватсона? Ось, точно такий – кидаєш запалену газету, а тепло на пів кімнати. Тільки побачивши це чудо в його квартирі, я зрозумів потрясіння артиста, який побачив мій камін майже в людський зріст!

Я ніколи не любив фотографуватися, не моє це... А тому в нас не залишилося жодного спільного фото. Чи шкодую я? Звісно. Ще й як... Але мені допомагає моя пам'ять. Я пам'ятаю всіх тих, хто був у моєму житті. Особливо тих, хто промчав по ньому, залишивши глибоке і яскраве світло.

Юрію Трохимовичу... У нас була велика різниця у віці, але я ніколи не відчував її! Щирий, чесний, безкорисливий і нескінченно талановитий! Добряк і майстер на всі руки. Артист і тесля. Жартівник і енциклопедично освічена людина.

Знаєте заяложену фразу "Таких зараз не роблять"? Ось він був таким. Їх не випускають "на потік", це "ексклюзив, штучний екземпляр". Без них на Землі сіро й порожньо. І яке ж щастя пройти хоч частину життєвого шляху поруч із такою людиною. І не просто пройти, а дружити! Це воістину подарунок Бога!

Він пішов у 69 років, хоча на вигляд був набагато старшим... Не хочу зараз про обставини, що призвели до сумного результату, погано там усе було, нечесно... був грудень, холод. Думаю, не помилюся, якщо скажу, що ми тоді осиротіли. Усі. Або... майже всі.

Але є пам'ять. І в моїй пам'яті він живий, дотепний, веселий! Той, заради якого всі кидали домашні справи і мчали до телевізорів, щоб почути його фірмове "Здоровенькі були!" – Юрій Трохимович Тимошенко, неперевершений Тарапунька!

Там, нагорі, у нього класна компанія. Упевнений, що і там стоїть гомеричний регіт від його жартів! І дякувати богу! Вічна вам пам'ять, майстре! І дякую за дружбу!

Джерело: Незабутні – Незабываемые / Facebook

Опубліковано з особистого дозволу автора