Імперіям – кінець. Мир – сильним

Імперіям – кінець. Мир – сильним.

Південний Кавказ понад 200 років був не регіоном розвитку, а ареною чужих ігор. Тут воювали імперії, перекроювали кордони, підписували договори через голови народів, нацьковували спільноти й залишали по собі міни уповільненої дії. Російська імперія, Персія, потім радянський центр – кожен використовував регіон як інструмент своєї великої стратегії. Конфлікт був вигідним і нестабільність була керованою, а розділені сусіди були зручними.

Саме тому те, що відбувається сьогодні між Азербайджаном і Вірменією, – це не просто мирний процес. Це демонтаж імперської спадщини.

2020 року Азербайджан змінив перебіг історії. Не заявами, не резолюціями, не апеляціями до співчуття, а реальною силою. Відновлення Азербайджаном контролю за всіма своїми територіями зруйнувало повністю колишній статус-кво Південного Кавказу, який десятиріччями подавали як "безальтернативний". Концепція "мир через силу" перестала бути теорією. Вона стала фактом. Перемога на полі бою змінила мову дипломатії. Без неї жодні переговори були б неможливими. Це головний урок для пострадянського простору.

Слабкість не викликає поваги. Слабкість провокує втручання. Слабкість консервує конфлікт.

Україна, Грузія, Молдова – усі вони живуть у реальності, де заморожені кризи створювали саме для контролю. Лише сильна держава, консолідоване суспільство й боєздатна армія створюють умови для миру. Решта – ілюзії. Успіх Азербайджану наочний доказ цього.

І тому сьогоднішній мир між Баку та Єреваном – це удар по тих, хто десятиріччями керував конфліктом. Росія будувала свій вплив через постійне посередництво у кризах. Іран балансував регіон через збереження напруженості. А мир за активної ролі США – це пряме скорочення простору для старої імперської моделі. Коли сусіди домовляються безпосередньо, зникає потреба у "старшому браті".

Особливу історичну глибину цьому процесу надає рішення парламенту Азербайджану про внесення змін до конституції Нахічевані, які передбачають денонсацію Московського й Карського договорів. 100 років тому долі регіону визначали в логіці імперського поділу. Сьогодні Азербайджан демонструє, що добу цих договорів завершили. Це символічний і політичний розрив із системою координат, у якій регіон існував як об'єкт, а не суб'єкт. За 100 років закривають історичний рахунок.

Але сила виявляється не лише у відмові від старих домовленостей. Вона виявляється в здатності запропонувати мир. Переможець в особі офіційного Баку простягнув руку. І в Єревані цю руку прийняли. Це не слабкість. Це стратегічний розрахунок. Тому що справжній мир укладають не ті, що програли, і не принижені, а держави, які розуміють ціну подальшої конфронтації.

І саме тут починається істерика тих, хто не готовий втрачати свій конфліктний капітал. Політики по всьому світу, які роками будували кар'єру на жорсткій риториці, раптово заговорили про "цінності". Але цінності не можуть бути вибірковими. Де були ці голоси, коли сотні тисяч азербайджанців вигнали зі своїх земель? Чому одна трагедія десятиріччями ставала предметом міжнародних кампаній, а іншу – замовчували? Якщо права людини є універсальними, то й співчуття має бути універсальним. Інакше це не мораль – це інструмент тиску.

Те саме стосується і сепаратизму. Коли Мадрид переслідував лідерів Каталонії за спробу порушення територіальної цілісності, Європа говорила про верховенство закону. Ордер на арешт, судові процеси, реальні строки – усе це вважали нормою. Але коли Азербайджан реалізує своє право захищати конституційний лад, зненацька з'являються інші стандарти. Чому? Територіальна цілісність не може бути предметом геополітичного смаку. Вона або принцип, або порожня декларація.

Не менш показовим є й інший момент. Якщо прем'єр-міністр Вірменії публічно заявляє, що зовнішньополітичні пріоритети мають визначати з огляду на інтереси безпеки й суверенітету самої Вірменії, то за яким правом політики третіх країн нав'язують їй інший порядок денний? Суверенітет – це право на самостійне рішення, навіть якщо воно не збігається з очікуваннями закордонних "партнерів". Не можна бути більш вірменським, ніж вірменська держава.

Мир між Баку та Єреваном автоматично веде до нормалізації вірмено-турецьких відносин. Це означає остаточний вихід регіону з вічної турбулентності. Це означає транспортні коридори замість ліній фронту. Це означає економічну взаємозалежність замість окопів. І це означає, що простір для імперських маніпуляцій стрімко звужується.

Тому спротив настільки жорсткий. Тому що мир руйнує звичні схеми. Він позбавляє сенсу тих, хто звик існувати за умов перманентного конфлікту. Він робить непотрібними професійних "захисників", чия політична роль спекулятивно трималася на страху й історичному болю.

Південний Кавказ сьогодні демонструє просту істину: держава, здатна захистити себе, здатна й укласти мир. Держава, нездатна на це, стає ареною чужих інтересів. Імперська доба в регіоні завершується не деклараціями, а реальними рішеннями. Сьогодні в регіоні є сила, а отже, є шанс на справжній мир. І тим, хто намагається повернути регіон у минуле, потрібно пам'ятати слова Шарля де Голля: "Політика без сили – це лише добрі наміри".

Джерело: Ramis Yunus / Facebook

Опубліковано з особистого дозволу автора