Ось чому я їм так не подобаюся. Не тому, що я "конспіролог", а тому, що зриваю з них маски

"Свобода слова по-російськи".

Звинувачення в "конспірології" – улюблений прийом тих, у кого закінчилися аргументи. Коли опонентові нема чого заперечити по суті, він вдається до ярликів, перебивання і, зрештою, кнопки "вимкнути мікрофон". Це не дискусія – це втеча.

У серйозній розмові про новітню історію значення мають факти, а не нервові реакції. У гучному ефірі з відомим російським журналістом Євгеном Кисельовим я говорив саме про факти – добре відомі, задокументовані й ті, які давно вже не є таємницею. Однак замість розмови по суті я почув істерику й цензуру у прямому ефірі.

Я не розмірковую абстрактно, оскільки був безпосереднім свідком та учасником головних суспільно-політичних процесів на пострадянському просторі, обіймаючи керівні посади в уряді й парламенті Азербайджану. На відміну від багатьох коментаторів із затишних студій, я звик спиратися не на гасла й емоції, а на конкретні події й особистий досвід.

Те, що Євген Кисельов і значна частина російської так званої ліберальної тусовки зарозуміло називають "конспірологією", насправді є для них украй незручною правдою. Минуло понад 35 років після розпаду СРСР, але імперського мислення вони так і не позбулися. Змінювалися вивіски, слова й інтонації – суть залишалася незмінною.

Саме тому протягом десятиліть ці "борці за демократію і свободу слова" фактично були адвокатами Кремля, виправдовуючи й обслуговуючи його політику насильства. Ця кров проливалася за часів Горбачова, за часів Єльцина і далі проливається за Путіна – в азербайджанському Карабасі, у грузинських Абхазії та Цхінвальському регіоні, у молдовському Придністров'ї, у Чечні, а сьогодні – в Україні. І весь цей час значна частина російських ліберальних ЗМІ й "опозиціонерів" старанно пакувала агресію у прийнятну для західного вуха "цивілізовану" форму.

Особливо наочно їхнє лицемірство виявилося під час Першої і Другої карабаських воєн, коли ці дворушники послідовно підтримували агресію Вірменії й висловлювалися проти Азербайджану. Так само вони поводяться й сьогодні, працюючи в українському інформаційному полі, але не розлучаючись зі своїми старими імперськими рефлексами.

Саме тому з перших днів повномасштабної війни Росії проти України я принципово називаю речі своїми іменами й, образно кажучи, викидаю цих персонажів із російськомовного інформаційного простору. Ось чому я їм так не подобаюся. Не тому, що я "конспіролог", а тому, що я руйную зручні міфи і зриваю з них звичні моральні маски.

За останні роки ці маски було зірвано остаточно: Юлія Латиніна, телеканал "Дождь" і його керівництво, Олексій Венедиктов і "Эхо Москвы", Володимир Познер – тепер до цього списку додався і Євген Кисельов. Сценарій завжди той самий: замість дискусії – роздратування, замість аргументів – ярлики, замість свободи слова – кнопка "вимкнути". Як точно зазначив Оноре де Бальзак: "Ніщо так не дратує людей, як правда про них самих".

Джерело: Ramis Yunus / Facebook

Опубліковано з особистого дозволу автора