Петро І колись "прорубав вікно в Європу", а сучасна Росія його власними діями забила

СНД – тінь імперії, яка пережила саму імперію.

Співдружність Незалежних Держав виникла не як проєкт майбутнього, а як інструмент управління минулим. Вона формувалася в умовах розпаду Радянського Союзу, політичної кризи в Москві і страху пострадянських еліт перед неконтрольованим руйнуванням спільного простору. У грудні 1991 року, на тлі протистояння Михайла Горбачова й Бориса Єльцина, лідери Росії, України й Білорусі зафіксували факт, який уже відбувся: СРСР як суб'єкт міжнародного права припиняє існування. СНД стала компромісною формою – спробою цивілізовано оформити розпад, зберегти мінімальні зв'язки й уникнути хаосу.

СНД спочатку не замислювали ні як наддержавний союз, ні тим паче як реінкарнацію Радянського Союзу. Це була тимчасова договірна конструкція для супроводу перехідного періоду. Саме тому в 1990–1991 роках колишні союзні республіки перейшли від конституційної логіки відносин до договірної. Історична спільність, економічні зв'язки і взаємне визнання суверенітету здавалися раціональними рішеннями в умовах невизначеності.

У 1990-ті роки, за Бориса Єльцина, СНД виконувала обмежену функцію. Вона давала можливість Москві зберігати вплив на пострадянському просторі – через економічні важелі, політичні механізми й силовий ресурс. Однак навіть тоді співдружність залишалася крихкою й суперечливою структурою, яка існує радше за інерцією, ніж із потреби.

Якісний перелом стався з приходом до влади в Москві представників силового істеблішменту. Після чеченських воєн і особливо після мюнхенської промови Володимира Путіна 2007 року стало очевидно: Кремль відмовляється від логіки постімперського співіснування й повертається до концепції сфер впливу. СНД поступово трансформувалася з майданчика діалогу на декоративний фасад неоімперського проєкту – своєрідний "СРСР 2.0" без ідеології, але з вимогою політичної лояльності й підпорядкування.

Війна проти Грузії 2008 року, анексія Криму й конфлікт на сході України 2014 року стали недвозначним сигналом: Москва розглядає колишні республіки як свою виняткову зону стратегічних інтересів. Не як рівноправних партнерів, а як залежне "ближнє зарубіжжя", зобов'язане враховувати волю центру.

Але, як відомо, геополітична реальність не зобов'язана підлаштовуватися під імперські уявлення. Друга карабаська війна радикально змінила баланс сил на Південному Кавказі, відновивши суверенітет і територіальну цілісність Азербайджану й одночасно повернувши через 100 років Туреччину в регіон як системного гравця. Монополію Росії на питання безпеки підірвали де-факто.

Фатальною стратегічною помилкою для Москви стала повномасштабна агресія проти України 24 лютого 2022 року. Розрахунок на швидкий воєнний успіх не справдився. Україна зберегла державність, а Росія виявилася втягнутою в затяжний конфлікт із тяжкими наслідками. Цей прорахунок уже неможливо "тактично виправити": він повністю змінив архітектуру європейської і євразійської безпеки.

Підсумки цієї стратегічної помилки Кремля є очевидними. НАТО розширився завдяки Фінляндії і Швеції, Балтійське море перетворилося на внутрішній простір Альянсу, а відносини Росії з Європою увійшли у фазу довгострокової конфронтації – уже без колишніх ресурсів. Парадокс історії полягає в тому, що Петро І колись "прорубав вікно в Європу", а сучасна Росія його власними діями забила. У пошуках опори Москва дедалі глибше занурюється в асиметричну залежність від Китаю, де умови диктує Пекін.

На цьому тлі формується нова регіональна реальність. Посилюється Організація тюркських держав, де провідні ролі відіграють Туреччина, Азербайджан, Казахстан та Узбекистан. Зростає залучення США, зміцнюються транспортні й енергетичні коридори, включно із Зангезурським напрямком. Показовим стане майбутній візит віцепрезидента США Джей Ді Венса в Баку і Єреван – як демонстрація того, що епоха одноосібної гегемонії Росії на Південному Кавказі добігає кінця. Цей візит розглядають як логічне продовження історичного підписання 8 серпня в Білому домі документів між лідерами Азербайджану й Вірменії у присутності президента США – події, котра ще нещодавно була немислимою без санкції Москви. Паралельно Вашингтон послідовно посилює вплив у Центральній Азії, остаточно закріплюючи тенденцію: процеси в регіоні дедалі менше залежать від Кремля й дедалі більше – від домовленостей самих регіональних гравців і його глобальних партнерів.

Додатковим чинником стало відверто зневажливе ставлення російської влади і її пропагандистської машини – від принизливої риторики на адресу трудових мігрантів до хамської й недружньої реакції Кремля на трагедію з азербайджанським цивільним літаком рік тому, який збила російська ППО під час підльоту до міста Грозний. Така лінія, котру транслюють в ефірах російських каналів, де вустами одіозних пропагандистів постійно вивергають "солов'їний послід", лише посилює відчуття імперської зарозумілості й прискорює процес внутрішнього переосмислення. Участь СНД дедалі частіше сприймають не як прагматичний вибір, а як політичний і моральний анахронізм.

На цьому тлі СНД фактично немає як суб'єкта. Вона не запобігла війнам і конфліктам, не стала механізмом колективної безпеки, не перетворилася на повноцінний економічний союз і не запропонувала політичного порядку денного. По суті, співдружність звелася до ритуалу регулярних зустрічей, які не породжують рішень.

Для Азербайджану питання участі в цій структурі набуває практичного виміру. З усіма державами – учасницями СНД офіційний Баку вибудував розвинені двосторонні відносини, реалізує конкретні проєкти й веде прагматичну співпрацю. Усе, що реально працює, давно існує поза межами СНД. Що ж тоді залишається? Підтримувати імперський імідж Росії як "центру" пострадянського простору – центру, якого насправді вже немає? Виникає закономірне запитання: навіщо зберігати участь у структурі, яка насправді не виконує жодної значущої функції?

СНД не реформують не тому, що це неможливо, а тому що в цьому немає зацікавленості головного гравця. Кремлю важлива не ефективність, а символічна оболонка втраченої імперії. Проте символи, позбавлені змісту, не витримують зіткнення з реальністю. Процес розпаду СРСР завершився юридично 1991 року, політично – у 2000-х, а ментально він завершується на наших очах.

Історія СНД – це приклад того, як стратегічну помилку роками маскували під свідомий вибір, і інститут, який втратив сенс, далі існував за інерцією.

Як говорив французький дипломат Шарль Моріс де Талейран: "Це гірше, ніж злочин, – це помилка".

Джерело: Ramis Yunus / Facebook

Опубліковано з особистого дозволу автора