Примирення Азербайджану й Вірменії неможливе без визнання геноциду в Ходжали

Ходжали – кров не забуває.

34 роки тому в ніч із 25-го на 26 лютого 1992 року в азербайджанському місті Ходжали сталася кривава різанина, яку неможливо ні виправдати, ні забути. 613 убитих. 106 жінок. 63 дитини. 70 старих людей. Майже 500 поранених і сотні зламаних доль. Це не "сторінка конфлікту". Це злочин проти мирних людей. І в цього злочину є імена, є структура, є відповідальність.

Досить вдавати, що це була стихійна трагедія війни. Геноцид у Ходжали став можливим тому, що сепаратизм у Карабаху роками підживлювали політично й військово, і відповідальність за цей злочин – не лише на збройних формуваннях Вірменії. В операції брали участь військовослужбовці 366-го мотострілецького полку Росії, армії держави, яка вважала себе правонаступником СРСР. Це не емоція – це факт, який став частиною нашої історичної пам'яті.

Але щоб зрозуміти геноцид у Ходжали, потрібно дивитися глибше. Південний Кавказ десятиліттями був для імперського центру Росії не домівкою народів, а інструментом впливу. Ще із часів Російської імперії регіон перекроювали під геополітичні інтереси.

28 квітня 1920 року було знищено Азербайджанську Демократичну Республіку – першу демократичну державу в мусульманському світі – і на початку цього року президент Ільхам Алієв відкрито назвав це окупацією Азербайджану з боку Росії. Уперше на такому високому рівні радянський період назвали саме так – окупацією. Це не випадкове формулювання. Це історична позиція держави, яка відновила свою силу і яка за своєю нинішньою конституцією є юридичним правонаступником АДР.

Наприкінці 1980-х, за правління Михайла Горбачова, сепаратизм у Карабаху з'являється не сам собою. У Москві активно діють впливові вірменські інтелектуали, такі як Абель Аганбегян, Георгій Шахназаров, які мають як радники генерального секретаря прямий доступ до союзного керівництва. Листи з Вірменії, виступи на телебаченні й політичний тиск на центр, лобісти у Кремлі й багато іншого і сформували односторонню картину, де вірменський сепаратизм подають як "справедливість".

І частина відомих "демократів" того часу, такі як Анатолій Собчак, Галина Старовойтова й академік Сахаров зі своєю дружиною Оленою Боннер-Аліханян, так само, як і багато інших, підтримують цей курс, легітимізуючи розкол і, по суті, підштовхуючи два народи до війни. Під гаслами прав людини насправді Кремль запустив механізм конфлікту між Азербайджаном і Вірменією, наслідки якого ми розсьорбували десятиліттями. Це історичний факт, який більше не вийде замовчувати.

Ми пам'ятаємо кривавий січень у Баку, який стався в ніч із 19-го на 20 січня 1990 року. Ми пам'ятаємо танки, якими керував генерал Лебедь, відомий на всьому пострадянському просторі як справжній головоріз. Ми пам'ятаємо кров мирних громадян цієї ночі, яку пролили частини радянської армії під його керівництвом. Імперія відходила, але відходила, як завжди, із кров'ю і зі зброєю в руках. І в цьому самому просторі і стався геноцид азербайджанців у Ходжали. То була логіка сили, а не права.

27 вересня 2020 року Азербайджан переламав перебіг історії. Почалася Друга карабаська війна, і за 44 дні окупацію азербайджанських земель припинили майже на 95%. А наприкінці 2023 року внаслідок блискучої одноденної контртерористичної операції суверенітет і територіальну цілісність на всій території Азербайджану відновили повністю, і російські так звані миротворці змушені були покинути територію Азербайджану раніше за домовленості.

Отже, Азербайджан, позбавлений своєї незалежності 1920 року, довів, що рано чи пізно, але може повернути своє. Поруч з Азербайджаном під час Другої карабаської війни була братня Туреччина, але вирішальною в цій перемозі стала єдність азербайджанського народу й міць його армії. Азербайджан більше не об'єкт чужих ігор, він став суб'єктом власної долі й визнаним лідером Південного Кавказу.

Нещодавно в Баку завершили судовий процес над колишніми керівниками сепаратистського режиму, який багато хто назвав азербайджанським Нюрнбергом. І це не гучні слова. Після Другої світової війни Німеччина пройшла через Нюрнберзький процес – через суд і визнання злочинів. Саме це стало фундаментом її повернення до цивілізованого світу. Суд у Баку – це не лише акт правосуддя, це й сигнал до всіх: злочинів проти Азербайджану не забудуть і не пробачать без відповідальності.

Сьогодні тривають активні мирні переговори між Баку і Єреваном, які Азербайджан повністю підтримує. Нам потрібен мир – стабільний, юридично закріплений, без реваншизму, оскільки сильний Азербайджан сьогодні не боїться миру. Ми зацікавлені у відкритих комунікаціях і безпеці для майбутніх поколінь, і що сильнішим буде мирний процес, то менше простору залишиться для зовнішніх маніпуляцій.

Але говорімо прямо й називаймо речі своїми іменами. Справжнє примирення між Азербайджаном і Вірменією неможливе без визнання геноциду в Ходжали. Можна, звісно, підписати папір про мирний договір. Можна зробити й гарні спільні фотографії. Але поки трагедію Ходжали заперечує чи виправдовує багато хто у Вірменії, рана азербайджанського народу залишатиметься відкритою. Покаяння – це не слабкість. Це сила визнати правду.

Відносини Азербайджану з Росією також переживають важкий етап. Вони ще більше погіршилися після хамської поведінки офіційного Кремля щодо трагедії з азербайджанським цивільним літаком AZAL трохи більше ніж рік тому, який збила Росія над Грозним. Це реальність, і цей процес триватиме, з огляду на зміну балансу сил у регіоні. Ослаблення однієї сторони й посилення іншої – природна частина історії. Але незалежно від геополітики в Азербайджану і його суспільства є незмінне – історична пам'ять, яку неможливо стерти ані тиском, ані пропагандою.

Азербайджан і його народ пам'ятають свою історію. Ми пам'ятаємо 1920 рік та окупацію Росією нашої країни. Ми пам'ятаємо кривавий січень 1990-го. Ми пам'ятаємо геноцид у Ходжали. І ми пам'ятаємо багато іншого з історії відносин із нашими сусідами, і саме тому нас неможливо зламати.

Тому що забуття вбиває нації швидше за війну. І тому, як сказав Вінстон Черчилль: "Народ, який забув своє минуле, втрачає своє майбутнє".

Джерело: Ramis Yunus / Facebook

Опубліковано з особистого дозволу автора