Світовий лад на вигляд як фікція. Правила існують, але діє лише одне
Увійти легко, вийти неможливо.
Події останніх років знову підтверджують істину, яку світові лідери вважають за краще ігнорувати до останнього: у війну увійти легко, а вийти з неї майже неможливо. Ціна помилки тут завжди поза межею, а розплата неминуча. Історія XXI століття вже дала два показові приклади: війну Росії проти України й воєнну кампанію США і їхніх союзників проти Ірану, і в обох випадках ідеться не просто про конфлікти, а про стратегічні прорахунки, за які розплачуються мільйони.
Попри відмінність контекстів, в основі цих воєн лежить те саме: самовпевненість, переоцінка сили й свідоме ігнорування міжнародного права.
Коли правила заважають, їх порушують. Коли немає покарання, це стає нормою.
З погляду міжнародного права, обидві ці війни є його порушенням. Жодна не дістала санкцій Ради Безпеки ООН. Але проблема глибша: самі архітектори повоєнного світоладу давно перетворили його на інструмент вибіркового застосування. США й Росія, володіючи правом вето, фактично поставили себе вище за систему, яку формально зобов'язані захищати. Право, яке діє проти сильних, перестає бути правом, воно стає декорацією.
Це не відхилення від норми, а навпаки, це і є норма останніх десятиліть. Холодна війна продемонструвала, що міжнародне право можна ігнорувати без серйозних наслідків. Після розпаду СРСР виникла ілюзія, що правила нарешті почнуть працювати. Але цього не сталося. Росія успадкувала не лише статус як правонаступниця, а й політичну логіку Радянського Союзу. США, зі свого боку, так і не відмовилися від практики силового тиску, коли це відповідає їхнім інтересам. Змінилися епохи, але не змінилася логіка сили.
Саме тому сьогоднішній світовий лад дедалі частіше на вигляд як фікція. Формально правила існують, але фактично діє лише одне – баланс сили. Світ більше не регулюється, він балансує на межі.
Обидві війни починалися з однієї й тієї самої ілюзії швидкої перемоги. Російська ставка на бліцкриг в Україні провалилася, перетворившись на затяжний виснажливий конфлікт. П'ятий рік війни, це вже не стратегія, а глухий кут, із якого немає виходу без втрат. Бліцкриг – це завжди ставка на помилку противника, але частіше він оголює власні помилки.
США в конфлікті з Іраном повторили ту саму логіку. Розрахунок на швидкий злам системи в Тегерані не виправдався. Режим у Тегерані встояв, основних військових можливостей не знищено, стратегічних цілей не досягнуто. Ба більше, наслідки виявилися глобальними: блокування Ормузької протоки вдарило по світовій економіці, а зростання цін на енергоносії стало прямим наслідком політичного рішення. Сучасні війни майже ніколи не залишаються локальними, але їхні ініціатори й далі поводяться так, наче це можливо.
Усередині країн ціна цих рішень починає виявлятися з неминучою жорсткістю. У Росії – це дедалі більший розрив між офіційною картиною й реальністю. У США – це політичний тиск, який неминуче посилиться в умовах електорального циклу, і цього варто очікувати під час проміжних виборів у Конгрес США в листопаді цього року. Війна може починатися як зовнішня операція, але закінчується вона завжди внутрішньою кризою.
Навіть союзники починають реагувати. Політичні поразки партнерів і зростання недовіри засвідчують: виборці дедалі частіше оцінюють не риторику, а наслідки.
Підтримка закінчується там, де починаються витрати.
Особливо показовий приклад Віктора Орбана в Угорщині: демонстративний візит віцепрезидента Джей Ді Венса до Угорщини напередодні виборів мав посилити його позиції, але в підсумку спрацював як політичний антирейтинг на тлі жорсткого неприйняття війни проти Ірану в Євросоюзі, оскільки Віктор Орбан виявився міцно асоційований із лінією Дональда Трампа, і підтримка з Вашингтона перетворилася для нього з активу на токсичний чинник, який прискорив його поразку.
Особливо показовою стала реакція країн Близького Сходу. Удари по Ірану й дії Тегерана у відповідь викликали страх у країн регіону. Зустрічі в Ер-Ріяді й Ісламабаді, де обговорювали нову архітектуру безпеки без огляду на зовнішні гарантії, стали тривожним сигналом.
Коли союзники починають шукати захист один від одного, це означає, що колишня система безпеки фактично розвалилася.
І тут стає очевидним головний висновок. Війна – це не інструмент, який можна увімкнути й вимкнути за політичною потребою. Це процес, який швидко виходить із-під контролю й підпорядковує собі тих, хто його почав.
Певної миті вже не політики управляють війною, а війна управляє політиками.
Стратегічної помилки на старті не виправити під час конфлікту. Вона лише накопичує наслідки. І тоді будь-які дії перетворюються на спробу не перемогти, а не програти надто очевидно. Це і є момент, коли стратегія зникає, поступаючись місцем інерції й страху визнати помилку.
Як говорив великий воєнний стратег Карл фон Клаузевіц: "Війна – це продовження політики іншими засобами". Але в реальності дедалі частіше відбувається протилежне: провалена політика перетворюється на нескінченну війну, і найжорстокіше в цій формулі те, що ціну цих рішень платять не ті, хто їх ухвалює.
Джерело: Ramis Yunus / Facebook
Опубліковано з особистого дозволу автора