Це не війна за території

Війна ідеології.

Те, що сьогодні відбувається між Росією й Україною, – це не спір про кордони й не конфлікт інтересів. Це війна сенсів, історичних інтерпретацій і права народів на власну ідентичність. Це зіткнення двох несумісних уявлень про світ: імперського, де центр в особі Росії визначає долю околиць, і національного, в особі України, де український народ сам визначає свої історію, мову й майбутнє. Це війна не за території, це війна за знищення альтернативної історичної й політичної реальності.

Після падіння Російської імперії більшовики запропонували нову ідеологію, але не відмовилися від старої суті. Радянський Союз став не так альтернативою імперії, як її трансформацією: змінивши риторику і проголосивши рівність народів, на практиці відновив ту саму вертикаль підпорядкування, де центр визначав долю решти.

Під гаслами рівності й інтернаціоналізму й далі тривала практика контролю над народами, які в 1917–1920 роках спробували скористатися шансом на незалежність. Червона армія повернула їх не переговорами, а силою, закріпивши головний принцип: право на самовизначення є лише доти, доки воно не суперечить інтересам Кремля. Будь-яку спробу вийти із цього порядку придушували не аргументами, а силою. Саме тоді закріпили модель, у якій незалежність сприймають як загрозу, а не як право.

Головним моментом, який оголив цю логіку, став пакт Молотова – Ріббентропа, який не просто відклав війну між СРСР і Німеччиною, а й цинічно розділив Східну Європу на зони впливу. Секретні протоколи цього документа визначили долю країн Балтії, частини Польщі, Бессарабії та західних територій України й Білорусі. Східну Європу поділили без її участі, а подальші анексії на цих територіях супроводжували репресії, депортації і знищення національних еліт. Пізніше все це в радянській історіографії перейменували на "звільнення", що стало однією з найцинічніших підмін понять у XX столітті.

Парадокс XX століття полягав у тому, що дві тоталітарні системи спочатку домовилися про поділ Європи, а потім зійшлися у смертельній битві в межах Другої світової війни. Але навіть перемога над нацизмом і трагедія цієї війни не змінили цієї системи координат і не привели до відмови від імперської практики Кремля, а лише легітимізували її. Контроль над територіями Москва подала як моральне право, а будь-яку незгоду із цим вважали злочином. Так і створили конструкцію, де насильство виправдовує історія, яку переписують під потреби влади.

Саме тому після 1991 року в країнах Балтії й інших державах і почався процес перегляду минулого. Засудження як нацистської, так і радянської окупації стало не актом невдячності, а поверненням історичної суб'єктності. Цей процес неминуче вступив у конфлікт із російським державним наративом, для якого визнання імперської природи СРСР означало б підрив власної ідеологічної конструкції.

Країни Балтії завдяки домовленості між лідерами Заходу, в особі президента Рейгана і прем'єр-міністерки Маргарет Тетчер, із Михайлом Горбачовим повернулися знову туди, де вони були до пакту Молотова – Ріббентропа, і вирвалися із цього поля, але їхній вибір досі викликає роздратування й тиск Кремля, навіть попри те, що ці країни вже стали членами Євросоюзу й НАТО.

Україна ж опинилася в зовсім іншій ситуації: надто важлива, надто близька, надто значуща для Росії, щоб її можна було просто відпустити, тим паче її ніхто за всі роки незалежності й не збирався приймати до НАТО і Євросоюзу, чим і скористалася Москва.

Тому будь-який крок України в бік самостійного шляху сприймали в Москві не як нормальний історичний процес, а як утрату частини власної ідентичності, як утрату, яку потрібно компенсувати, і такі історичні постаті, як Симон Петлюра і Степан Бандера, у цьому контексті перетворюються на символи не так минулого, як справжнього конфлікту: права на власну історію України проти права імперії цю історію скасувати.

І з огляду на те, як Україна дедалі наполегливіше затверджувала своє право на самостійний шлях, конфлікт із Росією ставав дедалі більш неминучим, і події останніх років лише оголили те, що накопичувалося десятиліттями: це не криза, а зіткнення двох несумісних історичних проєктів, війна двох ідеологій.

І, коли політичні інструменти Росії перестали працювати, вона вдалася до сили, яка тут не просто засіб тиску, а інструмент перероблення реальності. Руйнування українських міст, знищення інфраструктури, удари по культурних об'єктах підпорядковані одній логіці Кремля: якщо неможливо контролювати, то треба зруйнувати Україну до стану, за якого опір її суспільства стане неможливим.

Саме тому ця війна Росії проти України є такою жорстокою. Сьогоднішня війна – це не реакція на окремі події, це кульмінація, це спроба силою повернути Україну туди, звідки вона свідомо виходить. Жорстокість цієї війни можна пояснити не тільки воєнними цілями, а й логікою залякування.

Росія хоче показати решті на пострадянському просторі, чим закінчуються спроби вийти з імперського простору. Це демонстрація того, що виходу з імперської орбіти не допускають безкарно, і це спроба Москви повернути страх як головний інструмент утримання пострадянського простору.

Саме тому Росія завдає ударів не лише по містах та інфраструктурі України. Ударів завдають також і по пам'яті, по мові, по культурі – по самій основі, на якій тримається існування українського народу, бо зруйнувати державу можна силою, але підкорити народ остаточно можна, лише позбавивши його пам'яті.

І тут закінчуються будь-які виправдання, оскільки з історії Російської імперії відомо, що вона не вміє відпускати, а може тільки підкорювати чи ламати. І якщо її владу відкидають, то вона починає знищувати все на своєму шляху, стираючи не тільки міста, а й саму можливість бути іншими, і в цьому немає помилки, у цьому є система російської влади. Як казав чеський письменник Мілан Кундера: "Щоб знищити народ, потрібно позбавити його пам'яті".

Джерело: Ramis Yunus / Facebook

Опубліковано з особистого дозволу автора