Сьогодні минає рік, як від нас пішов Базилевич – "локомотив" творчих пошуків їхнього відомого дуету з Лобановським
Тренерський дует Олега Базилевича і Валерія Лобановського в київському "Динамо" був першим випадком у світовій футбольній практиці, коли командою керували одразу два фахівці, зазначив заслужений журналіст України Семен Случевський.
Сьогодні, 16 жовтня, виповнюється рік, як від нас пішов Олег Базилевич – одна з найславетніших, найзірковіших постатей київського "Динамо", усього вітчизняного футболу. Проте життєвий шлях Олега Петровича не був усіяний лише трояндами, він складався зі злетів і падінь, сумних і веселих історій. Його доля схожа на трилер, грецьку трагедію і комедію Вуді Аллена одночасно.
Базилевич – корінний киянин
І не просто корінний, а центровий. Тобто провів дитинство (за винятком кількох років голодної евакуації під час війни) у центрі столиці на вулиці Пироговській. І в "дикий" футбол почав грати теж у центрі – на "Ботаніці" і "Парагваї". Перекладаю з української українською для тих, для кого є незрозумілими "явки" старого повоєнного Києва. "Ботаніка" – Ботанічний сад імені академіка Фоміна, що розташований між червоним корпусом КНУ імені Шевченка і Володимирським собором, а "Парагвай" – між Національною філармонією та стадіоном "Динамо" (тоді ще не імені Лобановського).
Перша "організована" футбольна команда для Базилевича – "Будівельник" на стадіоні "Старт". А потім ФШМ – Футбольна школа молоді. Це було непросто. Оскільки в батьків були зовсім інші плани на майбутнє їхнього сина. Вони були солідними й освіченими людьми: батько, відомий у Києві інженер-будівельник, обіймав важливу посаду міського масштабу, мама – кандидатка філософських наук, доцентка університету. Тим паче, що Олег подавав серйозні надії, йому легко давалося навчання, старші бачили в ньому здібного художника і скульптора. Ні, батьки жодним чином не пов'язували долю Олега з футболом.
Але тренер Володимир Миколайович Балакін переконав їх, що футбол – заняття цілком серйозне, гідне справжнього чоловіка. Напевно, вирішальний аргумент полягав у тому, що стипендія юних футболістів ФШМ становила 800 руб. (до грошової реформи 1961 року), тобто набагато більше від зарплати інженера. Батько, вихований на принципах справедливості, був обуреним, чому це хлопчисько може отримувати більше, ніж дипломований інженер. Балакін у дусі того часу відповів запитанням на запитання: "Це лінія КПРС, ви проти рішення партії?". Звісно, ні.
Базилевич – футболіст
У ФШМ була настільки серйозна підготовка, що невдовзі Базилевича запрошують у "Динамо" (Київ). У складі біло-синіх Олег завоював багато трофеїв, він є володарем золотих медалей 1961 року, срібних – 1960-го і 1965-го, володарем Кубка СРСР 1964 року, протягом шести років його включали у список 33-х найкращих футболістів СРСР.
Чим був цікавий Базилевич на полі? Як і потрібно для правого вінгера, він був найшвидшим у команді, до того ж мав пристойний дриблінг. Але його фірмовою стравою було забивання м'ячів головою після подавання кутових Валерієм Лобановським. Тому їхня зв'язка під час подавання кутового від лівого прапорця увійшла в історію футболу СРСР. Такі моменти гурмани футбольної краси пам'ятають і досі.
Один матч запам'ятався назавжди. Це зустріч киян із московським "Динамо", ворота якого захищав легендарний Лев Яшин – досі єдиний голкіпер, нагороджений "Золотим м'ячем" як найкращий футболіст планети в сезоні. Так ось, напередодні тієї гри молодий Базиль – уболівальники інакше його тоді не називали – приїхав на тренувальну базу (тоді ще не в Кончі-Заспі, а на Нивках) із пом'ятим крилом на своєму "Москвичі". Сказав, що у нього відібрали права. За день після перемоги над москвичами і забитого ним самому Яшину гола (!) приїхала ціла делегація від ДАІ, й урочисто, просто на футбольному полі, права йому віддали.
Але життя – річ мінлива. Новий тренер Віктор Маслов, прийшовши в "Динамо", бачив уже інший, абсолютно новий футбол у виконанні флангових форвардів. Із поверненням у свою оборону, з їхньою активною участю у відбиранні м'яча, у пресингу команди супротивника під час атаки на твої ворота. Футболісти Базилевич і Лобановський у такий футбол не грали. Це вже потім, ставши серйозними тренерами, вони прищеплюватимуть своїм вихованцям якраз такий "масловський" футбол. Олег Базилевич після "Динамо" наприкінці 1965 року пограв ще у "Чорноморці" та "Шахтарі" – до липня 1968 року, і досить рано, до 30 років, завершив кар'єру гравця.
Базилевич – тренер
Потім розпочалося його тривале, одночасно щасливе і складне тренерське життя. На відміну від багатьох зірок футболу, які бачать себе тренерами тільки в командах топрівня, Базилевич, як і Лобановський, не вважав для себе приниженням працювати в нижчих лігах. Олег Петрович робив свої стартові кроки коуча в чернігівській "Десні", потім кадіївському "Шахтарі". Згодом він повернув іменитіший "Шахтар" – донецький – із Першої ліги у Вищу, і там посідав лідерські позиції в турнірній таблиці.
У цей час Лобановський піднімав "Дніпро". Вони часто спілкувалися між собою, радилися, обмінювалися досвідом. Не дивно, адже обидва з дитинства були схильними до аналізу, до наукового узагальнення. Базилевич підтримував постійні контакти з науковими кафедрами рідного Інституту фізкультури. Пізніше Олег Петрович захистить дисертацію.
І коли наприкінці 1973 року Лобановського покликали керувати київським "Динамо", його першою умовою стало створення повноцінного тандему з Базилевичем. Саме так у "Динамо" Базилевич і Лобановський уперше у світовій футбольній практиці працювали на рівних правах, у цьому тренерському дуеті навіть формально не було головного та його асистента.
Подальші успіхи тренерів у 1975 році відомі всім, як і криза 1976 року: спочатку "Динамо" поступилося у чвертьфіналі фіналу Кубка європейських чемпіонів майбутньому фіналісту турніру французькому "Сент-Етьєну". Потім збірна СРСР, сформована на базі "Динамо" – відповідно, тренери Лобановський і Базилевич – програла у чвертьфіналі того Євро майбутньому чемпіону континенту – чехословакам. І нарешті, на Олімпіаді в Монреалі програш нашої збірної з тими самими керівниками у півфіналі майбутнім олімпійським чемпіонам – футболістам НДР. Третє місце та бронзові медалі Олімпіади – це нині щастя, а тоді, за оцінкою партійних вождів, – ганьба. Обох київських тренерів усувають від національної та олімпійської збірних СРСР, а Базилевича – ще й від "Динамо".
Лобановський і Базилевич не просто стали новаторами у тренерському мистецтві, вони першими у футбольному світі почали глибоко й системно впроваджувати у свою роботу новітні наукові розробки. Сам Олег Петрович пізніше напише: "Ми прагнули працювати не навмання, а грамотно. Системно керувати тренувальним процесом, моделювати його".
Можливо, когось здивує, але спочатку якраз Базилевич був "локомотивом" творчих пошуків знаменитого дуету. Дивуватися тут немає чому: адже Лобан був за освітою інженером-теплоенергетиком, а Базиль – дипломованим тренером, аспірантом кафедри футболу Інституту фізкультури. Тому він глибше знався на анатомії, фізіології, методиці тренувальних процесів. Це Базиль запропонував товаришеві залучити до справи підготовки футболістів відомих українських учених: професора Петровського (до того ж тренера-практика, який виховав олімпійського чемпіона Валерія Борзова) і доцента Зеленцова.
Після трагічного для Олега Петровича 1976 року починається новий етап життя, звичний для багатьох наставників – доля тренера-пілігрима. Мінське "Динамо", ташкентський "Пахтакор", московська ЦСКА, юнацька збірна УРСР, софійська "Славія", олімпійська збірна Болгарії, національна збірна України, олімпійська збірна Кувейту і клуб "Ель-Кувейт".
Різні успіхи, різний ступінь тренерського задоволення від виконаної роботи. Але все це тьмяніє порівняно із трагедією, що сталася 11 серпня 1979 року в небі над Дніпродзержинськом, із загибеллю його "Пахтакора". Звісно, немає жодної провини Базилевича в тому, що команда загинула. Він випадково летів окремо від неї за згодою начальства з Узбекистану, щоб протягом днини побути із сім'єю, яку тривалий час не бачив. Провини немає, а біль у серці залишився назавжди.
Післямова
Валерій Васильович Лобановський, Олег Петрович Базилевич, Олег Володимирович Блохін, Ігор Іванович Бєланов, Андрій Миколайович Шевченко і багато їхніх колег – не просто футболісти, тренери. Вони фігури загальнодержавного рівня, тому що піднімали прапор рідної країни далеко за її межами. Тому славити таких людей треба саме в таких масштабах. У 2018 році Кабінет Міністрів України, Міністерство культури країни фінансово підтримали створення повнометражного фільму "Базиль" про Олега Петровича. Наша творча група, яка включає відомих продюсерів, режисерів, операторів, аніматорів, знімала в Україні та Узбекистані цю картину. Серед героїв стрічки – упізнавані масовою аудиторією футболісти, тренери, актори, журналісти, науковці.
Днями фільм "Базиль" прийняла Державна комісія. Скоро буде прем'єра. Сподіваємося, ця стрічка буде цікавою глядачам різних поколінь, як у нас, так і за кордоном.
Джерело: "ГОРДОН"