Влада у величезному боргу перед дитячо-юнацьким футболом України. Перемога збірної U20 – той випадок, коли чемпіонами світу стали не завдяки, а всупереч G

Ми – чемпіони світу. Емоції і роздуми.

У суботу, 15 червня, у польському місті Лодзь збірна України до 20 років (U20) завоювала звання чемпіона світу, здобувши вольову перемогу у фіналі турніру над однолітками з Південної Кореї з рахунком 3:1.

Як це було?

Шлях нашої дружини під керівництвом наставника Олександра Петракова на цей турнір у Польщі почався минулого року, коли хлопці грали у віці U19 і пробилися у півфінал чемпіонату Європи. Уже на польській землі у фінальній стадії світової першості виграли в п'яти матчах із шести: спершу в груповій стадії у збірної США (2:1), Катару (1:0), зіграли внічию з Нігерією (1:1), при тому, що ще перед цією зустріччю з африканцями наші хлопці вже забезпечили місце в плей-оф. Далі в 1/8 фіналу наші розгромили панамців 4:1; з однаковим результатом 1:0 вони у чвертьфіналі здолали колумбійців і у півфіналі – італійців.

У фіналі нам випало змагатися зі збірною Південної Кореї. Помилиться той, хто вважатиме цю команду з Азії слабким суперником. Нагадаю, що корейці на шляху до фіналу спочатку у групі поступилися португальцям, але потім виграли дві гри – у південноафриканців та аргентинців. В 1/8 фіналу їм поступилися японці, у чвертьфіналі – сенегальці, а в півфіналі – майбутні бронзові призери чемпіонату – еквадорці.

Ті, хто бачив фінальну гру, переконалися, що корейці дійсно дуже незручні для нашої збірної суперники, оскільки дотримуються приблизно тих самих принципів побудови гри – Корея на цьому чемпіонаті багато в чому нагадувала нашу збірну. Вона також не любить позиційних атак, а воліє грати другим номером через контратаки, також перед власними воротами виставляє трьох центральних захисників. Отже, переможе той, хто переграє психологічно, хто здивує свіжим, навіть хитрим тренерським ходом, нарешті, хто більше прагнутиме до перемоги. А змагатися з корейцями в силі волі – зовсім не просто.

Спочатку, вже на п'ятій хвилині, ми пропустили гол із пенальті, відверто, не найобов'язковішого пенальті. А потім тричі відігралися. Ще до перерви динамівець Владислав Супряга виграв боротьбу після відскоку від суперника й ідеально проштовхнув м'яч у нижній кут. Незабаром він же подвоїв рахунок, останній м'яч забив його одноклубник Георгій Цітаішвілі після швидкісного проходження до воріт корейців.

Отже, загальний результат чудовий: золоті медалі, шість перемог та одна нічия в семи матчах. Загальна різниця забитих і пропущених м'ячів – 13:4. Додайте до цих командних досягнень жовто-синіх ще й індивідуальні: воротаря Андрія Луніна нагородили титулом найкращого голкіпера турніру, півзахисник збірної України U20 Сергій Булеца отримав "срібний м'яч" чемпіонату світу 2019 як другий за корисністю гравець турніру, а форвард Данило Сікан став володарем "срібної бутси" – другий бомбардир.

Хто "винен"?

Уся українська дружина загалом. Передусім, своєю командною грою. Але, крім відзначених ФІФА Луніна, Булеци і Сікана, хіба справедливо не відзначити самовідданість захисту "гірників" Віктора Корнієнка і капітана збірної Валерія Бондара, проривів по правому флангу їхнього одноклубника Юхима Коноплі, майстерності у творенні та завершенні атак уже згаданих динамівців Булеци, Супряги і Цітаішвілі. Буде неправильно, якщо я не згадаю в цьому списку київських воротаря Владислава Кучерука та оборонця Дениса Попова. Та й усіх інших теж.

Шкода, що через збіг у часі офіційних матчів національної та молодіжної збірних на цю першість не поїхав Віталій Миколенко, та й Луніна тягали туди-сюди.

Окремо треба сказати про півзахисника "Олександрії" Кирила Дришлюка, чий батько – військовий льотчик, майор загинув в АТО під Слов'янськом у 2014 році. Партнер Кирила з цієї збірної Олексій Хахльов так і написав йому: "Твій тато – герой. Він зробив усе, щоб український народ спокійно міг святкувати нашу перемогу на чемпіонаті світу. Ти сильний, і ти це заслужив! Пишаюся тобою!".

Повторюся, всі гравці проявили себе. Але істинний творець цієї перемоги – тренер Олександр Петраков. Чому? Він – переможець як тактик, як селекціонер, як психолог. Він усіх нас, але, найголовніше, суперника, здивував сміливими замінами у складі перед фінальним матчем. Зазвичай переможного складу після виграшів не тасують, Олександр Васильович сміливо пішов відразу на введення в стартовий склад із корейцями чотирьох (!) свіжих футболістів. Він сміливо йшов на заміни і в процесі фінальної зустрічі, чим не можуть похвалитися тренери навіть наших команд-лідерів "Шахтаря" і "Динамо". Петраков, як і члени його тренерського штабу, Андрій Анненков і В'ячеслав Кернозенко, самі в минулому відомі футболісти, знайшли потрібні слова до кожного молодого таланту і домоглися від кожного найбільшої ефективності на полі.

Посмак по свіжих слідах

Емоції після фінального свистка переповнювали всіх нас. В інтернеті в любові і ніжності до команди відзначилися тисячі і тисячі, навіть ті "селебріті", які насилу відрізняють м'яч від воріт. Утім, їм це все можна пробачити. Гірше – з офіційними персонами і чиновниками, які вже поспішили відзначитися у власній причетності до перемоги.

"Хоч що робимо, знову виходить КПРС"

Поспішне вшанування переможців у невеликому залі Будинку футболу зібрало хіба що функціонерів Української асоціації футболу (УАФ), по-старому – федерації. Навряд чи встигли запросити перших дитячих тренерів нинішніх чемпіонів, та й чи згадають про них, чи преміюють? Питання радше риторичне. Чи не краще не поспішати, а влаштувати зустріч із тисячами вболівальників на НСК "Олімпійський"?

Упевнений, якби ця перемога була на два місяці раніше, нинішній лідер футбольної асоціації держави назвав би головним творцем перемоги колишнього президента країни. Ну, просто за заповітами сталінсько-брежнєвської пори: "Спасибі вам, дорогий батьку народів, за наше щасливе дитинство!" Адже і президент(и), і уряд(и), і вся влада у величезному боргу перед дитячо-юнацьким футболом України. Той випадок, коли чемпіонами стали не завдяки, а всупереч. Або, як влучно вмів формулювати свої перли незабутній Віктор Степанович Черномирдін: "Хоч що робимо, знову виходить КПРС".

Посмак через кілька днів

Головна ж проблема навіть не в цьому. Найважче – перехід із юнацького футболу в дорослий. Зараз багато хто згадує такий самий чемпіонат світу 1977 року в Тунісі, коли золоті медалі виграла збірна СРСР. Тоді з 18 збірних дев'ять представляли Україну: Валентин Крячко з "Металіста", Сергій Балтача, Віктор Каплун ("Динамо" і "Металіст"), Андрій Баль, Володимир Безсонов, Григорій Батич із "Карпат", Олександр Сопко ("Динамо" та "Шахтар"), Сергій Жарков із "Чорноморця" і Юрій Сивуха з "Металіста". Їх досі шанують мільйони вболівальників.

А яка доля чемпіонів із пізніших поколінь. Із команди Олексія Михайличенка – фіналіста молодіжного чемпіонату Європи 2006 – нині народ пам'ятає хіба що Мілевського, Алієва, Чигринського та Фоміна, який дограє в "Маріуполі", а їхніх молодших товаришів зі збірної U19 Юрія Калитвинцева, яка завоювала титул чемпіонів Європи 2009 – хіба що Гармаша, Рибалку, Шахова, Кривцова. А де решта тих, які настільки круто подавали надії? Ау?!

Будемо справедливі – це проблема не тільки наша, а світова. І вирішувати її можуть тільки самі футболісти, тренери дорослих команд і керівники клубів.

Візьмемо лише наших лідерів. У "Шахтарі" не перший десяток років "царює" філософія імені Луческу – попереду бразильці, ззаду українці (якщо вийде). То чи є шанс пробитися в основу "Шахти" найкращому нашому бомбардиру щойно завершеного чемпіонату планети в Польщі Данилові Сікану? Навряд чи. Аналогічно його партнерам із захисної лінії – раніше згаданим Коноплі, Бондареві, півзахисникам Максимові Чеху та Олексію Кащуку. Зрозуміло, що з приходом на капітанський місток помаранчево-чорних нового зовсім незнайомого нам тренера з Португалії Луїша Каштру ні в чому не можна бути категоричним. Так, він не молодий (57 років), великі клуби не тренував, щоправда, недовго працював у дитячо-юнацькій академії "Порту". Залишається сподіватися лише на це.

У "Динамо" немає настільки жорсткої ідеології. Навіть більше, зумисно чи мимоволі Олександр Хацкевич омолоджує основний склад. Але точно не революційно. Не так, як у 1966 році Віктор Маслов сміливо вводив 20-річних Володимира Мунтяна та Анатолія Бишовця замість  Йожефа Сабо і Віктора Серебрянікова, які виїхали на світову першість в Англію. Та так вводив, що тим лідерам, повернувшись із туманного Альбіону,  було важко пробитися в стартовий склад. І не так сміливо, як робив це зараз в Польщі Олександр Петраков. Тому я також не сподіваюся на швидке потрапляння в основу Попова, Булеци, Супряги. Враховуючи, що останні начебто йдуть в оренду в "Дніпро-1".

Ось такі емоції і роздуми після молодіжного чемпіонату. Утім, усе одно: наші хлопці – молодці!

Джерело: "ГОРДОН"