Традиційно культура у нас осторонь, десь поміж спортом і прогнозом погоди. Але останні п'ять років є хоча б подобизна культурної політики

За всіма нашими емоційними розмовами й категоричними заявами з приводу корупції та бізнесу в Росії, кадрової політики та судової реформи, армії, економіки та зовнішньої політики культура традиційно лишається осторонь, десь поміж спортом і прогнозом погоди.

А поміж тим саме останні п'ять років держава має якусь бодай подобизну культурної політики. І не на рівні зібраного на офіційні свята пулу народних артистів чи просування в якості бренда трипільських артефактів. А на рівні створення та підтримки інституцій і започаткування довготривалих і доволі затратних проектів, розрахованих на тяглість і закорінення.

Інститут книги, Культурний фонд, Український інститут (який ще по-справжньому і не запрацював), "Мистецький арсенал", "Довженко-центр", Держкіно. Загалом – послідовна підтримка вітчизняного кінематографа, формування та захист інформаційного простору, діяльність багатьох державних та приватних культурних структур – за всім цим справді нескладно побачити стратегічний приціл, роботу на перспективу: те, чого в нашій культурі майже ніколи не було. Щонайменше – не було в новітній історії.

Можна уявити, як це все може працювати надалі, можна навіть уявити, які це в перспективі може дати результати – глибокі і серйозні.

Але так само доволі нескладно уявити собі, як зі зміною політичного вектора, політичних пріоритетів чи просто в результаті популістських загравань усе це формування нового культурного ландшафту буде просто нівельоване, відмотане назад – років так на п'ять, у часи єдиного гастрольного простору. І марною виявиться п'ятирічна робота тисяч причетних, які наполегливо й доволі успішно творили нове українське культурне поле – у реаліях війни, у реаліях великих суспільних трансформацій, вірячи в те, що формування цього самого поля є не менш важливим за формування, скажімо, боєздатної армії. І ось тепер цілком реальним видається обнулення ситуації. Обнулення, яке так чи інакше призведе до того, що потім знову доведеться починати все від початку.

Дивує, із яким марнотратством ми ставимося до власного часу, до власних ресурсів, до власного потенціалу. Дивно спостерігати, як суспільство відмовляється від того, що має, на користь того, чого, скоріш за все, не отримає.

Не дивує лише одне – те, що речі, пов'язані з культурною політикою, майже не проговорюються. Усіх куди більше цікавлять депутатські заробітки, а не дитячі бібліотеки.

Джерело: Сергій Жадан [офіційна сторінка] / Facebook

Опубліковано з особистого дозволу автора