Зустріч Байдена й Сі Цзіньпіна була дуже сумною для Путіна. На тлі його войовничих істерик Сі виглядає респектабельним лідером, спроможним домовлятися

Зустріч Джо Байдена й Сі Цзіньпіна – це один невеличкий крок від катастрофи світопорядку. Звісно, це ще не ознака загального мирного майбутнього й навіть не перспектива мирного майбутнього України. Але це демонстрація того, що дві світові держави, від волі яких сьогодні залежить дуже багато, готові принаймні демонструвати бажання співпраці й нести спільну відповідальність за майбутнє.

Порожній символізм? Так, можливо. Але це символізм миру, а не символізм тотальної війни та ядерного божевілля, який, зокрема, постійно виставляє путінська Росія. На тлі войовничих істерик господаря Кремля "диктатор" Сі виглядає цілком респектабельним лідером, спроможним співпрацювати й домовлятися.

Туманні економічні перспективи – це причини, які змушують амбіційного Сі летіти у США і цілком реалістично грати роль якщо не партнера, то конструктивно налаштованого конкурента США. Конкурента, хоч і не рівного, але й не другорядного. А головне – конкурента, налаштованого на змагання, а не на війну.

Тим більше, що Сі треба поспішати. Бо США Байдена – це далеко не найгірший сценарій для Пекіна. Набагато гірше буде мати справу зі США Трампа, який свою виборчу кампанію вже будує на антикитайській риториці.

Незалежно від домовленостей чи їх відсутності зустріч Байдена і Сі Цзіньпіна була дуже сумною для Путіна. Тому що Путін на місці Сі завжди хотів бачити себе. Власне, у тому числі й для цього Путін затіяв свою "спецоперацію". Пам'ятаєте, як на її початку у Кремлі озвучували ідею, що "тепер" США й Росія мають заново домовлятися про поділ світу?

Але ні. Цей сценарій московсько-вашингтонського дуету тепер абсолютно виключений. За столом із Байденом тепер буде сидіти Сі Цзіньпін, даючи світові сподівання, що нові війни та перспектива третьої світової будуть поки що відкладені. Звісно, надія помирає останньою. Але вона й народжується першою. І зустріч Сі та Байдена – саме про це.

Джерело: Sergiy Taran / Facebook

Опубліковано з особистого дозволу автора