Оборонний потенціал України можна порівняти з оборонним потенціалом усіх країн Центрально-Східної Європи разом узятих

Щодо статусу країни – аспіранта НАТО.

Нещодавні поправки на сайті НАТО спричинили бурхливу політико-філологічну дискусію. У ЗМІ і соцмережах досі гадають, як точно перекласти новий статус України, що він означає і чи наближає до вступу в Альянс.

На мою думку, дискусія дещо відхилилася вбік, через що важливі моменти відійшли на другий план.

Що головне?

У 2008–2010 роках Україна формально мала досить високий рівень співпраці з НАТО. І якби не саботаж деяких політсил, то ще у 2008 році були непогані шанси одержати ПДЧ.

У 2010 році з приходом Януковича євроатлантичні устремління було на час перекреслено. Однак у 2014 році перемога Майдану знову зробила курс у НАТО одним із пріоритетів, що було закріплено у законодавстві.

Такі кульбіти змусили навіть найпослідовніших союзників України стати дуже обережними. І їх цілком можна зрозуміти. Не дивно, що західні бюрократи досі під будь-яким приводом ухиляються від чітких оцінок і формальної фіксації нашого прогресу.

Що в цих умовах має робити Україна? Те, що від нас залежить.

Немає сенсу кидатися гаслами і гадати "візьмуть нас у НАТО чи не візьмуть", "побояться Росію чи не побояться". Треба ставити питання по-іншому: якщо ми цього хочемо, то наскільки ми готові і що ми робимо?

Щоб об'єктивно оцінити динаміку готовності України до вступу в Альянс, є досить чіткі орієнтири.

Перший орієнтир – громадська думка. Це важливий показник. Наприклад, за формальними критеріями ту ж Швецію можуть прийняти в НАТО хоч завтра. Шведи дуже тісно співпрацюють з Альянсом. Але у шведському суспільстві ідея вступу в НАТО не має підтримки більшості населення. Наявність в Україні стабільної більшості прихильників НАТО зведе до мінімуму політичні спекуляції і хитання. Як наслідок – зробить політичний курс щодо цієї теми передбачуванішим.

Соцопитування демонструють, що наразі приблизно 42–45% громадян України підтримує вступ до НАТО. І є дві позитивні тенденції. З одного боку, кількість прибічників Альянсу не швидко, але стабільно зростає. З іншого – є чітка кореляція з віком: що молодша аудиторія – то вищий рівень підтримки вступу в Альянс.

Із такою динамікою за кілька років кількість прибічників НАТО становитиме більшість. А якщо додати системну роз'яснювальну роботу, то ця більшість досягне показників, після яких ризики відкату, повернення до "позаблоковості" або ще кудись будуть мінімальними.

Другий орієнтир ще конкретніший. У червні 2016 року указом президента було затверджено Стратегічний оборонний бюлетень. Цей документ розроблено в тісній співпраці із західними партнерами.

Серед іншого там чітко зазначено, що завдання СОБ – стати дорожньою картою "для досягнення критеріїв, необхідних для повноправного членства в Організації Північноатлантичного договору". Додатком №1 до СОБ є документ "Матриця досягнення стратегічних цілей і виконання основних завдань оборонної реформи". У цій матриці досить детально і з датами виконання окреслено конкретні кроки, які необхідно зробити.

Специфіка цих документів у тому, що основні реформи в системі Міноборони мають закінчитися у 2018 році, а в системі Генерального штабу – до 2020 року. Тобто на виконання всієї "домашньої роботи" в оборонному секторі у нас є приблизно два – два з половиною роки.

Конкретні завдання на поточний рік (зокрема ті, що не мають безпосереднього стосунку до сфери оборони і безпеки) буде відображено у Річній національній програмі Україна – НАТО.

Якщо на секунду уявити, що до 2020 року приблизно 55–60% громадян України буде підтримувати вступ до НАТО, а реформи сектору оборони і безпеки досягнуть своїх цілей, то розмова буде зовсім іншою. Не буду ніяк стверджувати, що ми у 2020-му відразу вступимо в НАТО, але про це можна буде вже говорити як про цілком реальну перспективу.

Нагадаю, що оборонний потенціал України (чисельність ЗСУ та інших силовиків, озброєння та ОВТ, виробничі потужності і технології, головне – бойовий досвід) порівнянний з оборонним потенціалом усіх країн Центрально-Східної Європи – від Балтії до Болгарії – разом узятих. НАТО – це дуже істотне посилення. Тому попри всі поточні проблеми та ризики з боку Росії у НАТО досить прибічників прийняття України в Альянс.

Раджу всім, хто небайдужий до ідеї вступу України в НАТО, сконцентруватися на контролі того, як виконують зобов'язання, прописані в СОБ та інших документах. З одного боку, буде менше пустого стрясання повітря. З іншого – відповідальні за проведення реформ і виконання конкретних завдань не зможуть прикритися загальними фразами.

Джерело: Дмитрий Тымчук / Facebook

Опубліковано з особистого дозволу автора